Область 21 Листопада Буковина Онлайн

Життєві історії: Не ви перша, мамо, й не ви остання

A A A Донька і зять залишили батькам дітей на багато років, а у важку годину відмовились їм допомагати Життя нерідко підкидає такі несподіванки, що доводиться хіба що руки розводити.

Життя нерідко підкидає такі несподіванки, що доводиться хіба що руки розводити. Людина твердо сподівається на одне, проте стикається із прикрим розчаруванням, і навпаки – коли не чекаєш допомоги, то вона несподівано приходить.

Поїхали вдвох, бо ревнувала чоловіка

Часу на вагання не було, тому Ліза поспішала. Хоча і дорогувато, проте купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго й небезпечно. Мусила відвезти гроші рідній тітці на складну операцію. Могла, звісно, і переслати їх. Проте надто вже хотілося побачити рідну тітку. Крім того, підтримати морально. Зрештою, побути поруч, потримати за руку.

У тітки Василини є рідна донька. Вона також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно…

Черствість робить навіть рідних дітей байдужими до проблем своїх батьків, а доброта зігріває серця – чужих

Коли Єлизавету скоротили на роботі, тітка якось у розмові порадила:

– Вирушай, дитино, теж на заробітки. Тут зараз важко знайти нормальну роботу. Хіба що на ринок іти, заробляти комусь капітали, а собі копійки…

– А де ж грошей на дорогу взяти? Позичати у чужих людей не хочу, бо потім замучишся повертати. На біржі мало платять. Чоловік, тітко, самі знаєте – де вб’єш, там в’їдеш. Його цілком влаштовує мізерна платня. Каже: головне – спокій. А за що сина колись вчити в університеті – не його клопіт.

– Я, Лізо, маю трішки грошей. Тримала, як кажуть, на «чорний» день. Позичу тобі їх. Як заробиш за кордоном, тоді й повернеш. Не гризися.

І ось уже кілька років Єлизавета трудиться в Італії. Робота не важка – доглядає за старою синьйорою. Часу вистачало ще й на підробіток. Із вдячності щоразу привозила з далекої країни тітці гостинці. Та тішилася і цукеркам, і оливкам, і речам…

Ще зовсім малими були діти Дмитро і Неля, коли Ліда вирішила податись на чужину. Разом із благовірним. Сильно ревнувала Ігоря, ладна була притулити його до першої-ліпшої спідниці. Тому й не хотіла залишати наодинці.

– Ой тяжко мені буде давати раду двом малим дітям. Хай би Ігор, Лідко, ще рік-два вдома побув з ними, – переконувала доньку стривожена Василина.

– Облиште. Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого люди дітей залишають. Вони ж, бачите, не грудні.

–  Ігор і тут заробляє непогано, – спробувала несміливо заперечити Василина.

– А там буде ще краще заробляти. Мамо, це ж ваші внуки, а не якісь чужі діти. Зрештою, ми не назавжди виїжджаємо.

Ліда з Ігорем подалися на заробітки в Італію. Василина, попри власне бажання, залишилася з малими внуками. Довелось нелегко. Малюки часто хворіли. Це не дуже подобалося роботодавцеві, тому він дедалі частіше висловлював невдоволення. Врешті, жінка мусила розрахуватися.

– Дурницю ти зробила, Василино, – сказала сусідка Галина, яка вже тривалий час була її подругою.

Як у воду дивилася…

Ліда не була надто щедрою, грошей передавала додому небагато. Аби тільки дітям вистачило. Василина не раз шкодувала, що погодилася на доньчину авантюру і залишилася з внуками. Бо фактично жила на чоловікову зарплату.

Коли пішла до школи Неля, видатків стало в кілька разів більше. Василина у телефонній розмові пояснювала доньці, що у школі періодично потрібно здавати гроші то на одне, то на друге…

– Мамо, перестаньте вимагати гроші. Ми тут на майбутнє житло дітям заробляємо, а не на школу, в якій вчать абияк, хіба що кошти відбирають.

Гріх залишати легальну роботу

Треба було шукати вихід із ситуації, бо грошей бракувало практично на все. Порадившись з чоловіком, Василина вирішила шукати роботу. Шукала не довго. Влаштувалась у швейне ательє неподалік від дому. І від дому недалеко, і доходи такі-сякі є.

Діти між тим швидко підростали. Справи у Ліди з Ігорем за кордоном ішли дуже добре. Зібравши достатньо грошей, купили одну квартиру, відтак другу. Постаріла Василина часто просила доньку і зятя повертатися додому. Вже майже дорослими стали Дмитро з Нелею. А вони й не збиралися.

– Мамо, нам що за копійки вдома ґарувати? Ні! – Ліда була категоричною. – Мову вивчили ми з Ігорем. Легалізували своє перебування тут. За роботу власники платять добре. Ну хіба не гріх все це залишати.

– Всіх грошей не заробите, Лідо. Ви ж навіть не бачили, як виросли ваші діти.

– Не читайте мені моралі, мамо. Вже не маленька. Ось вивчимо дітей, а тоді вже буде видно. Може, до себе заберемо, якщо вони тільки захочуть.

– І в кого ти така вдалася, дитино? Таке враження, що у твоїх грудях не серце, а якийсь твердий камінчик. Схаменися.

До лікарів Василина ходила тоді, коли вже справді притисне. На щастя, це траплялося доволі рідко. Тому, власне, й не звертала особливої уваги на те, що останнім часом чомусь швидко втомлюється, почувається зле.

Чоловік таки наполіг, аби обстежилася у лікарів. Недуга у Василини виявилася серйозною. Лікарі наполягали на терміновій операції. А вона, виявилася, доволі дорогою. У подружжя літніх людей таких грошей не було.

За допомогою вимушено звернулася до Ліди. Сподівалася, що не відмовить, все-таки рідна донька.

– Зайвих грошей не маємо, аби ось так дати. Навіть позичити нема в кого, тут кожен дбає тільки про себе, – відповіла донька, чим дуже засмутила Василину.

– Що ж мені робити, доню? Помирати чи що?

– А чого ви, мамо, грошей не склали? Скільки років з татом спину гнули на державу.

– Як? Де я їх мала взяти? Ти ж знаєш, що тут платять не багато.

– Я ж вам передавала скільки разів євро.

– Це були «дитячі» гроші, Лідо. І їх не завжди вистачало. Навіть на харчі.

– Треба було менше цукерок дітям купувати, – вколола Ліда маму.

Василина враз зрозуміла: помочі і співчуття від рідної доньки не дочекаєшся. А час квапив… Здоров’я дедалі більше слабшало, подекуди вона вже й з ліжка важко підводилася.

Вважайте, що це мій подарунок

Якось увечері до Лізи зателефонував схвильований Василинин чоловік. Зізнався, що про цей свій дзвінок дружині нічого не сказав. Наперед знав: Василина буде проти того, аби турбувати племінницю. Тим паче, вона одна сина-студента вчить. І чоловіка, який міцно на «мінімалці» сидить, утримує.

– Я попрошу у синьйори тижневу відпустку, – тремтячим голосом вимовила Ліза. – Думаю, господиня зрозуміє ситуацію. Сподіваюся, вона не заперечуватиме, відпустить. Зрештою, трохи грошей у запасі маю. І якраз скоро зарплату чергову отримаю. Усе до копійки привезу. Останнє віддам за вашу доброту, за те, що підтримали у важку хвилину.

Операція минула вдало. Лікарі проявили чудеса майстерності. Чоловік не відразу, а згодом зізнався Василині, звідки взялися гроші на операцію.

Та щиро зі сльозами на очах дякувала племінниці. І кволим голосом обіцяла все повернути, чим поставила її у доволі незручне становище.

– Головне – набирайтеся сил, – заперечила Ліза. – А гроші… Будемо вважати, тітко Василино, що це мій подарунок вам. А подарунків зазвичай не повертають. Хіба не так?

– Ти ж дуже витратилася, Лізо, – сплакнула жінка. – Гроші ж тобі потрібні для сина.

– Не переймайтеся, тітонько, я ще зароблю. Ви також колись допомогли мені. Не рахувалися ні з чим…

Коли Єлизавета повернулася знову до Італії, їй несподівано зателефонувала Ліда. Не запитала ні про маму-тата, ні дітей. Просто подзвонила сказати, що материних боргів повертати їй не буде. Хай навіть не сподівається.

Адріан САК

   
Новини Чернівецької області

Поділитися

Читайте також

Ще актуальне

Повідомити новину