Чернівчанці на заслуженому відпочинку допомагає вижити родинне ремесло

Для того щоб лозоплетіння годувало – день і ніч треба працювати, цілорічно

Чернівчанка Марія Грицишина – миловидна і дуже комунікабельна пані. Вона вже давно перебуває на заслуженій пенсії, однак розмір виплат не дозволяє сидіти склавши рук. Тим паче, що від предків успадкувала родинне ремесло, яке потрібне людям і сьогодні.

– Уже 300 років родинному лозоплетінню, яке перейшло до нас від діда-прадіда. І, звичайно, змалку біля цього ремесла. Ми ростемо у цьому. Це не тільки так, що лише наша сім’я цим займається, це ціле село Іза Закарпатської області ростить майстрів з лозоплетіння. У Чернівцях я з 1968 року, уже більше живу тут, ніж там. І, звичайно, перенесла те мистецтво сюди, а чому ж ні?

– Розкажіть, будь ласка, де Ви берете сировину, як її готуєте?

– Для таких виробів – солідних, лозу треба виростити, а перед цим – посадити. «Саджаниця» називається. Це велика і дуже важка праця, звичайно. Якщо дивишся на вже готові вироби, то наче просто краса, але поки до тієї краси дійдеш, треба дуже багато вкласти часу і зусиль.

«Тільки три дні відгулів на рік – Великдень, Різдво і Трійця»

– Можна прожити з цього ремесла?

– Можна прожити з цього, ми всі проживаємо з цього, ціле село. Але це день і ніч треба робити. Тут немає ніяких відпусток. Тільки три дні відгулів на рік – Великдень, Різдво і Трійця.

«До самого нового року варимо, знімаємо кору – це безпросвітно, безпробудно»

– А може взимку відпочиваєте?

– Нема взимку у нас відпочинку. У нас іде по сезонах робота. Навесні ріжуть лозу, знімають кору. І влітку знімають кору, оце зараз на Петрівку є літня лоза, вже підросли прямі перші пагони, треба їх зрізати, зняти кору і підготувати для виробів. А восени – основний збір «урожаю» лози уже поголовно. То ми до самого нового року варимо, знімаємо кору – це безпросвітно, безпробудно. А далі – висушуємо, перебираємо, сортуємо, приводимо до ладу і одразу після Різдва беремося виплітати пасхальні кошики. Не встигли пасхальні закінчити, як вже пора братися за інші вироби з лози.

– Скажіть, будь ласка, влітку Ви на морі буваєте?

– Я то ще буваю, тому що лозоплетіння не було моєю основною роботою. Моя основна діяльність – робота у проєктному інституті. А цим вже займаюся лише на пенсії. Тож особисто в мене дещо інший графік. А ось моя рідня й односельчани на морі бувають, знаєте коли? Лише тоді, коли навідуються у курортні міста торгувати кошиками. Торгують ними по всьому світу. Кажуть, що море бачать і аж забагато. Але дозволяють собі поніжитися на пляжі, коли завершать торгівлю на базарі.

– Скільки років стажу маєте?

– Вийшла на пенсію з 1999 року. Мій стаж роботи складає 38 років. Я працювала провідним інженером у проєктному інституті.

«Якщо дивишся на вже готові вироби, то наче просто краса, але поки до тієї краси дійдеш, треба дуже багато вкласти часу і зусиль»

Марія Грицишина

«Держава не оцінила»

– Чи гідно у державі оцінили Вашу працю, задоволені розміром пенсії?

– Моя пенсія – це 3313 гривень. Держава не оцінила. Я на пенсію вийшла, коли були купони. Мені нарахували пенсію 180 карбованців і якщо порівняти із сьогоднішніми трьома тисячами гривень, то це навіть не як дві великі різниці як кажуть в Одесі, а ще більше. Звичайно, зараз дуже мало отримуємо. А на той час 180 карбованців – це стельова хороша пенсія. На море можна було їздити спокійно і не морочитися навіть з лозоплетінням. Але лозоплетіння потім виручило. Спершу воно було як хобі, а потім – допомагало вижити. Тож ніякі уміння не пропадають намарно.

Спершу діти граються лозою, а потім починають допомагати

– З якого віку розпочали займатися лозоплетінням?

– Ми цим займаємося з пелюшок. У нас спочатку діти граються лозою, а потім потихеньку починають щось виробляти-допомагати, кору знімати. І ми не знаємо, коли перетнули той рубіж, тож віку як такого відколи все розпочинається – немає. До прикладу, сьогодні я навчилася цієї роботи, а завтра – іншої. У нас немає як такої школи з лозоплетіння, бо школа – поряд, постійно.

«Щоб йти на вечорниці, треба було щось вміти робити»

– Пам’ятаєте, коли зробили свій перший виріб з лози?

– Перший виріб? Кошик з двома вушками. Мені було десь 13,5 року. Бо вже такі дівчата на вечорниці ходили, а щоб йти на вечорниці, треба було щось вміти робити. І ми тоді обплітали бутлі, оті, що під вино. Тоді були дуже великі і шалені замовлення за Союзу. Нам завозили скло різної величини буквально у всі двори і ми його обплітали. Тобто у двір привозять бутлі, з двору – забирають уже обплетені і зарплату нараховують. Тоді всі люди вважалися зайнятими, це була офіційна робота у кожного мешканця села. Таку працю ми називали колгоспною. Але були люди, які мали й іншу роботу, ось моя мама 15 років пропрацювала санітаркою в інфекційному відділенні. Загалом, у нас майже кожна жінка мала 135 карбованців пенсії. Усі сягали того, чого можна було сягнути.

– Мабуть, у Вас вдома майже все виготовлено з лози?

– Ні. Вона нам так, вибачте на слові, набридає, що хочеться щось змінювати. Правда, якщо зайдете до будь-якої хати нашого села, то чи не в кожній побачите багато плетених виробів, але вони не для домашнього інтер’єру, а на продаж.

«Так, як ми з лозою споконвічно, так вони – з шулькою»

– А ось ці кошики, здається, не з лози?

– Ці кошики виготовлено з кукурудзяної шульки. Це в нас сусіднє село нашого району на цьому практикується. Село Вишково, це мадярська така течія була. Як ми з лозою споконвічно, так вони – з шулькою. Але оскільки це переплітається одне з другим, то у нашому селі уже всі уміють і це робити. Але насправді це їхнє, таке, корінне.

– Коли обираєте собі кошик на Великдень, то який Вам більше імпонує?

– У мене такий кошик, який у мене залишиться (усміхається, – авт.). Але, звичайно, що завжди гарні кошики. У доньок моїх чудові кошики. Одна проживає у Москві, інша – у Києві. Але хай там як, стараємося, щоби наші кошики були найвишуканішими. Від кожної доньки маю по онучці. Одна з них закінчила інститут іноземних мов, а інша – вчиться на другому курсі Могилянки, у майбутньому буде міжнародницею. Вона цього хотіла. І я втішена усім успіхам моїх онучок, як власним.

Ольга ШУПЕНЯ

   
Новини Чернівецької області