Олександр Тюрін
pogliad.ua
A
A
A
Буковинці з перших днів війни на Сході взяли до рук зброю і захищають незалежність України
В останні місяці Російська Федерація стягнула чималі військові сили до кордонів з Україною: з суші й моря. Це насторожило не тільки українське суспільство, але й міжнародне співтовариство. Збройні сили України перевели у стан повної бойової готовності. Мобілізувалися й резервісти, котрі, маючи досвід бойових дій, були готові виступити на захист держави. Серед них і лейтенант Олександр Тюрін, який 2014 року, ще до оголошення першої хвилі мобілізації написав рапорт про повернення до війська. Його прикомандирували до 128-ї Закарпатської піхотної бригади, що згодом брала участь у запеклих боях під Дебальцевим та в районі Артемівська на початку 2015 року. Бій на висоті 307,9 метра біля села Санжарівка був одним з найбільш кривавих та складних для бійців бригади – 25 січня підрозділи 128-ї бригади зазнали серйозних втрат, були поранені, але висоту вони утримали.
Чи часто згадуються бойові будні на сході України? Чи готовий разом із колишніми однополчанами, а нині резервістами першого плану, виступити на захист державних рубежів? Про це наша розмова із офіцером відділу оперативних чергових Чернівецького обласного військового комісаріату лейтенантом Олександром ТЮРІНИМ (на фото).
Страх переміг патріотизм
– Олександре, ти потрапив до першої хвилі мобілізації, коли було непереливки. Військо було деморалізоване, не вистачало зброї, одягу, взуття, засобів індивідуального захисту. Що спонукало тебе до такого відповідального вчинку?
– Пригадаймо початок 2014 року, коли патріотизм в українців зашкалював. Всі стовпи, огорожі мостів фарбували у блакитно-жовті кольори, чи не в кожному легковику салон прикрашав український прапорець чи бодай стрічка. Співвітчизники масово засуджували окупацію Криму, обурювалися сепаратистським рухом у східному регіоні країни, який підігрівала Російська Федерація. В повітрі запахло війною. В той час я мав невеличкий бізнес, який без проблем згорнув і написав рапорт на службу у Збройних силах України. Це було, між іншим, ще задовго до наказу про першу хвилю мобілізації. Якщо відверто, я був не один такий – кілька десятків якщо не сотень краян виявили бажання поповнити військо. За військовою спеціальністю я зв’язківець, тому заняття мені відразу знайшлося.
– Зізнайтеся чесно, як рідні поставилися до вашого рішення повернутися до військової служби у той непростий період?
На той час я був ще не одруженим, дітей не було, тому з цим проблеми не виникало. Інша справа – батьки. Вони за національністю росіяни, тата за розподілом після закінчення вищого навчального закладу направили на роботу в Чернівці. Він працював головним інженером на «Електронмаші». Але життя на Буковині все-таки зробило свій відбиток, вони переймалися подіями в Україні, засуджували російську агресію. До речі, у нас чимало родичів у Росії, яким доводиться пояснювати, що тут зовсім не так, як їм подає тамтешня пропагандистська машина. Запевняємо, що українці – мирний народ і ні на кого не збирається нападати, на чужі землі не зазіхає. Не приховаю, нерідко ми не розуміємо один одного. Переконаний, тому що через «зомбоящик» їм добряче промили мозок.
Від початку війни на сході України бійці 128-ї бригади зайняли позиції в Луганській області, у районі Лисичанська, Сєверодонецька, Рубіжного
– Коли опинився на передовій?
– З березня по листопад 2014 року я служив в обласному військкоматі. Відтак ситуація на Сході погіршилася й нас перевели у 128-му Закарпатську гірсько-піхотну бригаду. Я вже згадував, що на початку бойових дій у Донецькій та Луганській області зголосилися служити кілька сотень краян, то коли настав час безпосередньо виїхати на передову, у багатьох «добровольців» раптом виникли проблеми у сім’ї, з’явилися невиліковні хвороби, стало враз нікому, крім них, доглядати за літніми батьками. В результаті в Мукачеве на Закарпаття нас поїхало аж… 11 осіб. Але це були справді вмотивовані буковинці, для яких слово «патріотизм» не було порожнім звуком. Які своїм прикладом доводили тим, хто побоявся їхати на Схід, що державу треба захищати всім. Переконували тих буковинських жінок, які блокували дороги, щоб уберегти своїх синів і чоловіків від війни, що у них теж є матері, дружини, діти.
– У тебе та твоїх побратимів був вибір, чи вас наказом відрядили у Закарпатську гірсько-штурмову бригаду?
– В армії ти підкоряєшся наказам. Звісно, вибір був. Але слава про закарпатців зробила свій вплив. Бригада гірської піхоти тримала оборону на Донбасі з перших днів протистояння. Батальйонна тактична група, до складу якої входили підрозділи бригади, зайшла на Луганщину навесні 2014 року. Далі був Луганський аеропорт, коридор до якого «прорубувався» під командуванням майбутнього Героя України підполковника Василя Зубанича. Бригада брала участь у багатомісячному утримуванні Дебальцівського плацдарму і виходила з оточення під командуванням майбутнього Героя України полковника Сергія Шаптали. Підрозділи бригади останніми – під вогнем – залишали позиції. Потім знову була оборона рубежів на Луганщині й утримання позицій навколо Донецького аеропорту. Отож хотілося служити в лавах безстрашних українських військових.
2014-го обстрілів не рахували
– Буковинці, я так розумію, не мали бойового досвіду. Чи мали ви змогу підготуватися, відновити призабуті навички?
– Ми прибули до Мукачевого вдосвіта. Пригадую, нас вишикували на плацу і командир у доволі жорсткій розмові поцікавився, чи готові ми їхати під Дебальцеве і воювати, а чи маємо намір лише відбути мобілізаційний термін. Коли ж почув, що всі одинадцятеро буковинців готові виїхати на передові позиції, змінив тон. Почав спілкуватися, як з рівними. А на Схід ми поїхали вже через два тижні. Зброю нам чогось не видали, тому їхали в Артемівськ на ротацію переважно у шкільних автобусах. Щоправда, були й більш комфортабельні. Після прибуття на місце мене, зв’язківця, призначили номером обслуги зенітної установки. Я спробував заперечити, але проти наказу не попреш. Ті, хто вже брав участь у боях, говорили, що сепари дуже бояться зенітних установок і намагаються у першу чергу знищити їх. Тому, навчали досвідчені, швидко підносити обслузі змінну касету з снарядами і миттю ховатися в надійне укриття.
– Олександре, де довелося служити? Яке враження склалося від зустрічей з тамтешніми жителями?
– У напрямку Дебальцевого ми їхали «на броні». Хочу сказати, що відчув гордість за міць нашої армії. Їхали вже зі зброєю. Та що ближче наближалися до передових позицій, то тривожніше ставало на серці. Командири нас попереджали, щоб тримали зброю напоготові, бо із засідок можуть обстріляти колону. Продовжили рух, наїжачені зброєю, готові вести вогонь. На кожному блок-посту залишалися люди і техніка, а ми все їхали вперед. Нарешті, зі всієї колони на крайньому посту залишилися чотири одиниці техніки й 20 військових. Ми міняли волинян, які вже певний період контролювали блок-пост біля населеного пункту Оленівка, неподалік Єнакієвого. Вони показали нам де мінні поля, звідки стріляють і швиденько від’їхали з передового рубежу. Попереду були території, непідконтрольні Україні. Проте туди щодня їздили люди на роботу. Ставилися вони до нас по-різному. Одні дорікали, що ми тут чужі, щоб поверталися додому. Їнші прихильно ставилися. Там жив один чоловік із Кіцманщини, який готовий був навіть служити з нами.
– Як часто блок-пост обстрілювали артилерія незаконних збройних формувань?
– З самого початку перебування на передовому блок-посту сепаратисти не особливо турбували нас обстрілами. Та коли вони, за підтримки російських кадрових частин, захопили місто Вуглегірськ, а потім і Логвинове, наші позиції постійно обстрілювали. Селу вимкнули світло, нам перестали підвозити харчі. Стріляли ополченці з мінометів майже безперервно. Але здебільшого, влучали у цвинтар, що був за 50 метрів від блок-поста. Перебили кістки всім померлим. Це зараз рахують, скільки обстрілів було за добу, а тоді стріляли безперервно. Ми опинилися у дуже складній ситуації – на виступі. Нас могли оточити і взяти у полон або знищити. 18 лютого 2015-го надійшов наказ покинути позицію і відійти.
– Пощастило без людських втрат вибратися із «котла»?
– Якби ж то. Ми рухалися в бік Дебальцевого, де точилися жорстокі бої. Наша техніка була розбитою, часто ламалася. Крім того, в неї прицільно стріляли ворожі артилеристи. Один снаряд розірвався під автомобілем ЗІЛ, в якому їхав наш підрозділ. Багато бійців були поранені осколками. Мене врятував бронежилет. Ми не могли втямити, чому артилеристи стріляють по відступаючих автомобілях. Адже ми не вступали з ними у бій. Нам все ж вдалося вирватися із оточення. З малими втратами повернулися в місце постійної дислокації. Я дослужив увесь мобілізаційний період і звільнився. Щоправда, цивільне життя вже не задовольняло мене, тому повернувся у військо – підписав контракт. Зважаючи на мою вищу освіту, мені надали офіцерське звання, тож проходжу службу у Чернівцях. Але і я, і мої товариші-резервісти готові будь-якої миті виступити на передову. Бо маємо і досвід, і вмотивовані захищати свою Україну.
Новини Чернівецької області