Дві героїні – дві непрості жіночі долі

Ще пів року і будемо відзначати 30-річчя Незалежності України. В історичному плані це, безумовно, найвизначніша подія для багатостраждального українського народу. А ось в економічному та соціально-культурному плані вона чомусь для багатьох українців ще не знакова. Бідність, злодійство та часом просто брехня існують у нашій молодій державі, яка за показниками життя та добробуту простої людини загубилась десь за сотнею світових країн.

На Кіцманщині з 1960 по 2000 рр. у селах тримали до 30 тисяч корів – в колективних господарствах і в населення. Реалізація молока давала основні надходження до бюджету

Тривожить байдужість молоді до долі своєї молодої держави, як і до власної долі, адже наші сусіди – Румунія, Угорщина, Польща – вже далеко попереду. Навіть Молдова – вище. І Білорусь, особливо в питаннях розвитку села… Саме в українському селі сьогодні зникають ті професії, які споконвіку давали можливість добре заробляти і достойно жити. Нівелюється ціна людини праці.

Згадаймо, приміром, про доярок і про корів, вічних сільських тварин, що дають унікальний продукт – молоко, з якого виробляють сметану, сир, масло – найнеобхідніше харчування для здорового росту дітей та довголіття дорослих. На прикладі двох сільських малограмотних жінок, які стали подругами в умовах так званого тоді «соціалістичного змагання» розповімо про справжніх ГЕРОЇНЬ, справжніх людей ПРАЦІ.

Народилась у бідній селянській родині

Старша серед двох героїнь – Гринюк (дівоче прізвище Мойса) Олександра Василівна, народилась 15 березня 1921 року у селі Ошихліби і була третьою донькою у пересічній селянській родині. Пізніше народились ще двоє молодших братів. Тож виживали за рахунок тяжкої праці на земельній ділянці 1,5 гектара. У господарстві були 3 корови, пара коней, 2 воли, з десяток овець, гуси, качки, кури. Та бідність була неймовірна. На Буковині тоді панувала Румунія з її деспотичними методами кріпацтва у ставленні до місцевого населення. Батьки з дівчатами, що підростали, підробляли в місцевих багатіїв – поміщика Богдановича, священника Буковецького та заможного ґазди Гордійчука. Це дозволяло лише виживати.

Після одруження 1939 року з сільським красенем Василем Гринюком, Олександра працювала вже в його господарстві. Вони ростять та виховують сина Олександра та дочку Марію.

Від 1940 року (з перервою 1941-1944 рр.) на Буковині настали нові порядки, які встановили так звані совєти. Відбувається примусова колективізація і всі людські землі перейшли до колгоспів.

1950 року в Ошихлібах об’єднуються три місцевих артілі, створивши єдиний колгосп імені Кірова, який з часом став одним із найпотужніших господарств на Буковині із символічною назвою «Маяк». І молода Олександра пов’язує свою долю з важкою професією. Вона змалку любила доглядати за коровами, але вдома їх було 2-3, а тут 25-30.

Так і минули 38 років у недоспаних ранках, тяжкій щоденній праці й не завжди приємних вечорах. Без єдиного лікарняного. Чоловік і діти з усім змирились, навіть свекруха Марахтуня, єдина у селі жінка, що прожила 100 років, завжди їй співчувала. Але не більше…

Олександра любила свою роботу, у неї кожна тварина була доглянута, нагодована, чиста, виплекана. Це давало свої результати – надої росли з кожним роком. Неможливо сьогодні описати всю технологію тих процесів, як і технологію та миттєвості її нелегкого життя. Адже через роботящі сильні руки пройшло майже пів тисячі нетелей і корів. Останні з них давали по 30-35 літрів молока.

Олександра Гринюк була з когорти тих ошихлібських людей, для яких совість і честь власного імені та родини закономірно переросли в найвищі ідеали колективу, де трудилась все своє свідоме життя. Вона – серед сотні найсвідоміших і відданих колгоспниць, таких як керівники господарства Іван Сокуренко (до 1956 р.), а потім Денис Стасюк (до 1969 р.). Вони створили в Ошихлібах колгосп-мільйонер із найрозвинутішою і технічно забезпеченою інфраструктурою на Буковині. Найвищі прибутки отримували за статтею «Молоко». Щоденно 800 корів давали до колгоспної каси до 3 тисяч карбованців. За рік – це була величезна сума – понад мільйон карбованців. І це при тому, що літр молока вартував тоді лише 18-25 копійок, залежно від якості (жирності).

Через двадцять років наполегливої праці Олександру відзначили першою державною нагородою – орденом «Знак Пошани» – за 4 тисячі літрів надою молока від кожної корови. Ще за десять років вона отримує найвищу нагороду СРСР – орден Леніна – за 5 тисяч літрів молока. Далі націлилась на 6 тисяч. Адже стільки вже надоювала її суперниця з Мамаївців Півонія Лагодин (безумовно, найкраща доярка Кіцманщини за всю історію). Та організм людський, то не вічний двигун, на жаль. І вона у 68 років вимушено покидає важку роботу через хворобу. Того ж року раптово йде з життя. Вічна їй пам’ять.

Відзначила 90-річний ювілей

На початку 1960-х років теж розпочала свою трудову вахту доярки ошихлібського колгоспу і Марта Миколаївна Лупул. Вона рівно на десять років молодша за свою суперницю – народилась 14 січня 1931 року і теж в бідній селянській сім’ї. Ну а оскільки їх розділяв тільки перехід у стайні, то змагання «хто кращий» зав’язалось само собою. У дещо ліпшій ситуації була Олександра, адже мешкала лише за 15 хвилин ходу до ферми. А Марті з протилежного краю села до роботи доводилося йти понад два кілометри. Та було їй тоді лише 20-ть. І молодість, звичайно, брала своє.

Марта завжди випереджала старшу подругу на 300-400 літрів надою на корову. Це забезпечило їй перший орден Трудового Червоного Прапора. А відтак і орден Леніна.

Після виходу на пенсію Олександри всі сподівались, що Марта стане гідною конкуренткою Півонії Лагодин. Але Ошихлібам не пощатило тоді з черговим керівником колгоспу. Після Дениса Андрійчука, Анатолія Маніленка та Володимира Савчука, які справно тримали високу марку «Маяка», залишену Героєм соцпраці Стасюком. Перший секретар райкому Фундюр 1986 року «пропхав» на цю посаду завсільгоспвідділом райкому Василя Малімона, якому, як згодом з’ясувалося, доля господарства була байдужою. Поки були ще резерви від попередників – господарство ще жевріло. А 1991 року, коли Україна стала незалежною, розпочалися незрозумілі процеси і проблеми з енергоносіями, бензином, соляркою, кормами, тощо. Колгосп розвалився. За сприяння районної та обласної влади і правоохоронних органів.

Тож Марта Миколаївна, яка майже вийшла на 6-тисячний рубіж, вимушена була піти на заслужений відпочинок, і це дало їй ще довге і щасливе життя. А ми від імені тих всіх, хто пам’ятає її, вітаємо з поважним 90-літтям і бажаємо покорити 100-літній рубіж. З роси і води, Вам!

Нагадаємо, що була вона одружена з Денисом Лупулом (з однофамільцем, в Ошихлібах Лупулів – понад 10 династій). Він відомий як перший ощихлібський політв’язень СРСР. Ще 1939 року 18-річним хлопцем перейшов румунсько-радянський кордон у районі Снятина, думаючи що в Союзі йому буде краще. Та совєцькі каральні органи зробили з нього румунського шпигуна, і він до 1947 року перебував у таборі суворого режиму в Норільську.

Після звільнення йому сподобалася молода і вродлива Марта Лупул. Вони прожили разом понад пів століття, виховали єдину дочку Марію, відому лікарку в Неполоковецькій лікарні. Зараз вона теж пенсіонерка і доглядає свою знамениту матусю.

Підготували Оксана Лупул, Даруся Солодка