У людей старшого покоління через те склалося скрутне становище, що не працюють соціальні закони
Ще 1 січня 2006 року набув чинності Закон України «Про соціальний захист дітей війни», який передбачав певній категорії громадян 25% пільги на комунальні платежі та 30% доплати до пенсії з розрахунку пенсії за віком, яка тоді становила 330 гривень.
Цей Закон з великим «скрипом» набув чинності. А запрацював він лише 2008 року. Тоді пільги на комуналку перекинули на місцеві бюджети, а доплату до пенсії встановили 10%, що склало 33,3 гривні. Звичайно в ті роки комунальні тарифи були ще терпимі, хоча і пенсія була мізерною. Одним словом, пенсіонерів знову поставили перед виживанням.
2010 року влада змінилася, а передвиборчі агітаційні ролики на телеканалах обіцяли: «Ми покращимо ваше життя вже сьогодні!». І покращили, але не дітям війни, а урядовим чиновникам, нардепам та іншому чиновницькому люду. Прем’єр Азаров разом з міністром соцполітики зменшили доплату дітям війни до 7%, а не дали 10% і не 30%, як передбачено законом. Доплата до пенсії того року склала 66,43 гривні. До речі, ця сума і сьогодні є в складовій наших пенсій, хоча зважаючи на теперішній прожитковий мінімум 1769 гривень, повинно бути 176,9 гривні. Отож, недоплата становить 110,47 гривні. Різниця відчутна, адже за рік набігає 2122,8 гривні. Арифметика дуже проста. Цікаво, що суму теперішньої доплати 66,43 гривні ні в Пенсійному фонді, ні в Мінсоцполітики не можуть пояснити, звідки її взяли, чиновники кажуть, що це просто фіксована сума?!
Наразі маємо височезні комунальні тарифи та мізерні пенсії – така дяка влади людям похилого віку за їхню багатолітню працю
Ми ретельно спостерігаємо за політичним життям в Україні, особливо за тим, що стосується соціального захисту ветеранів, а не тільки дітей війни. Починаючи від 2010 року всі уряди України ігнорують соціальні закони, не вносять змін та доповнення до них. Дуже дивно, що Кабінет Міністрів, маючи право законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції України), не проявляє ініціативу, а навпаки, обдирає людей похилого віку через високі комунальні тарифи, безконтрольно високі ціни на ліки, продукти, товари, послуги. Це відбувається чи не в усіх сферах нашого нелегкого життя.
Люди голосують вухами і приводять до влади популістів
Терплячі, довірливі, наївні українці протягом майже 30 років «голосують вухами» і приводять до влади обіцяльників, авантюристів та популістів, що наживаються на праці простих людей.
У червні 2020 року мені довелося звернутись до Верховної Ради України щодо вирішення по справедливості тих мізерних пільг, які передбачено в «Законі про соціальний захист дітей війни». Навіть отримав відповідь на своє звернення від Голови комітету ВР з соціальної політики і захисту ветеранів пані Третьякової. Там перелічені ст. 5 і 6 Закону, тобто переписані, які внесено до проєкту закону №3737 від 24.06.2020 року – 50% знижки на комунальні послуги, та виплату підвищення до пенсії розміром 10% від прожиткового мінімуму. Останній абзац багатообіцяючий: «Спільними зусиллями будуть вишукувати шляхи вирішення проблемних питань у сфері соціального захисту дітей війни». Закон, точніше його проєкт, «найближчим часом буде винесено на розгляд на сесії ВР».
Трохи потішилися. Та минуло вже понад вісім місяців, але ніяких зрушень немає, скоріше за все, і не буде. Аналогічні відповіді маю від Мінсоцполітики впродовж двох останніх років, тобто обнадійливі обіцянки, що ці проблемні питання буде вирішено.
А тим часом, дітей війни щорік стає дедалі менше. Із 6 мільйонів 400 тисяч 2010 року залишилося близько 3 мільйонів 2020 року. Такі дані оприлюднює Пенсійний фонд. Вочевидь ще за п’ять років про виплати дітям війни вже ніхто й згадувати не буде. Не дарма один не дуже поважний чоловік казав: «Нема людини – нема проблеми».
Є ще одна немаловажлива проблема, яку уряди не виконують з року в рік. В Пенсійному Законі передбачено, що щорічно 1 березня мають проводити індексацію розміру пенсій на рівень інфляції, це стосується всіх пенсіонерів за винятком тих, які мають захмарні пенсії. Уряд Азарова ніяку індексацію не проводив, щоправда, підвищили пенсію на 100 гривень 2010 року. Зрозуміло чому – того року були вибори і Президента, і ВР, тому 12-мільйонний пенсійний електорат проголосував за тих, що обіцяли найбільші зміни.
Потім, після Революції Гідності, уряд Яценюка зняв всі пільги і навіть обклав пенсії податком, у кого вона становила понад 2500 гривень. Це можна зрозуміти, бо розпочалася війна, а Українська армія була голодна, роздягнута і погано озброєна.
За п’ятирічний період президентства Порошенко лише раз уряд Гройсмана проіндексував пенсії 2018 року. А торік уряд Шмигаля це зробив аж у травні, тобто на два місяці пізніше, ніж мало би бути за законом. У результаті пенсіонери втратили від 300 до 800 гривень.
Такі дії уряди пояснюють відсутністю коштів у бюджеті та майже недієздатністю Пенсійного фонду. Та є невеликий нюанс: якщо у державі скрута, то чому цю скруту відчувають на собі тільки пенсіонери, дрібні підприємці та безробітні, а чиновники та нардепи жирують на своїх зарплатах, оскільки для них мільярди виділяють з бюджету на утримання. А простий люд знову кинули на виживання. Де ж ті соціальні гарантії, які гарантовані Конституцією України?
«Наше покоління відбудовувало країну після війни»
Що це за така категорія пенсіонерів зі статусом «діти війни»? Це – теперішні ветерани праці, які народились у 1933-1945 роках. Сьогодні старшим серед них 88 років, а молодшим 76 років. Це ті люди, які почали працювати в колгоспах у 16 років, а від 18-ти працювали на промислових підприємствах. Саме це покоління відбудовувало економіку країни у післявоєнні роки. За мізерну плату люди тяжко працювали в металургії, на шахтах, на залізниці й будівництві промислових об’єктів. Мало того, із тієї зарплатні ще вираховували кошти на Державну позику відбудови народного господарства. Її сплачували із середньорічного середнього заробітку аж до 1957 року.
Все, що побудовано нашою працею, тепер прибрали до рук олігархи, кримінальні елементи та чиновники різних рівнів. А влада й надалі ігнорує соціальні закони – кидає пенсіонерів за межу злиденного життя. Ми ледве зводимо кінці з кінцями через захмарні комунальні плати, щоб боронь Боже, не було боргів, бо відключать все і будеш оббивати пороги, щоб якось вижити та гідно закінчити свій життєвий шлях на цій землі. Адже, наразі, маємо височезні комунальні тарифи та мізерні пенсії – така дяка влади дітям війни за їхню багатолітню працю.
Покоління дітей війни, як і багато інших громадян, мали заощадження в Ощадбанку. Ці вклади свого часу «заморозили» і невідомо чи колись їх виплатять людям. Адже високі урядовці на мій запит відповіли, що коштів для виплати людям у Держбюджеті немає… Ось така у нас соціальна справедливість.
Дмитро ЛЕВИЦЬКИЙ, 85 років, ветеран праці з 54-річним стажем, інвалід ІІ групи, м. Чернівці