О. Надкерничний: Творчість – це енергія, що наповнює життя

Пандемія коронавірусу 2020-го торкнулася буквально всіх сторін нашого життя, у тому числі й театрального. Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської у березні через запровадження карантину вимушено призупинив роботу, сезон виявився не завершеним. Але театр на онлайн-платформах та у соцмережах влаштовував покази своїх вистав із відеоархівів, впроваджуючи віртуальну комунікацію із глядачами, актори практикували вуличні покази вистав.

У серпні актори театру відновили репетиції, підготували до показу прем’єру вистави «Тітонька на мільйон», але знову сталися вимушені перерви. Це не ліпшим чином впливає на атмосферу в творчій трупі. Про нестабільність, про прихід у чернівецький театр і роботу в ньому наша розмова з актором Чернівецького муздрамтеатру Олексієм НАДКЕРНИЧНИМ (на фото).

Головні ролі – не самоціль

Не пригадую такого року, коли б чернівецький театр працював у таких складних умовах. Це, переконаний, для творчих людей стрес. Як переживають його актори?

Театр – сакральне місце, а тому не хочеться говорити про негатив, яким був просякнутий майже весь 2020 рік. Щодо позитивного аспекту, то цьогоріч режисерам і акторам театру вдалося потішити буковинців хорошими прем’єрами, подарувати свято.

Якось так виходить, що актори дарують своїм шанувальникам свято. А собі хоч інколи створюєте його?

Аякже, скажіть, без свята. Особливо ж коли вдома ще й є маленька дитина. Тоді для неї й дружини намагаєшся зробити якісь класні сюрпризи. Для себе, тобто акторів, свято створюємо у виставах, де граємо. Ось, приміром, нині будемо ставити п’єсу «Різдвяна ніч». Це буде веселе свято і на сцені, і у глядацькому залі. Адже люди приходять до нас з вулиці, де стоїть сира й непривітна погода, а в театрі тепло, грає музика, актори грають для них.

Пригадую, в ній ви граєте рядову роль отамана козаків. Але ж кожен актор хоче головної ролі, чи не так?

Звісно, кожен автор, навіть початківець, мріє мати у своєму репертуарі бодай кілька головних ролей. Це закономірно. Проте у цій ситуації це вже залежить від самого актора. Якщо хоче мати головну роль – він її одержить. Для цього має бути прагнення і, звичайно, професіоналізм в усьому. Треба бути авторитетом у театрі, у колективі, щоби тобі могли довірити цю роль. Для мене найголовнішим у театрі є творчість. А це енергія, що тебе тримає.

 Олексію, ви особисто часто граєте головні ролі?

Трапляється, звичайно. Одна із найбільш значимих для мене – це роль Сави у виставі «Земля» за повістю Ольги Кобилянської, Юліана Цезаревича в однойменній п’єсі. Невдовзі на суд глядачів винесемо прем’єру, де гратиму роль головного героя Івана.

Олексію, актор якого амплуа?

Важко однозначно сказати. Найбільше мені довіряють ліричні ролі, хоча я прошу режисерів давати мені й інші. Багатогранність актора свідчить про його фаховість, про розвиток у професії. Якщо залишатися в одному амплуа, то для чого тоді ця професія існує. Актори дуже страждають, коли за ними утверджується роль, скажімо, жіночого угодника чи героя-поліцейського. За мною, на щастя, цього нема. Я однаково охоче граю як позитивні, так і негативні ролі. Як романтичні, так і ліричні та трагічні…

І все ж, які більше підходять до вашого характеру?

Дуже люблю грати негативних персонажів, таких собі, даруйте на слові, покидьків. В них є характери, а в акторів – простір для імпровізації.

Дідівщини у театрі немає

Ви працюєте вдвох з дружиною в театрі. Як це сталося? Як потрапили до Чернівців?

– Не повірите, але через кохання. Я закінчував Харківську академію, через два-три дні мало відбутися вручення дипломів. Після цього мав повернутися в Одесу, у свій театр. Аж раптом у коридорі академії я побачив Люсьєну (актриса Люсьєна Шутко, – авт.). Гадаю, сама доля звела нас. Хоча до того часу я не вірив у кохання з першого погляду. Це просто треба ж було нам зустрітися і побачити одне одного! Це називається «кохання з першого погляду».

– Вона теж… з першого погляду?

– Очевидно, так. Це було як удар сліпучої блискавки. Ми вже не уявляли життя нарізно, хотіли бути разом. Але виникла дилема: Люсьєна – харків’янка, я ж одесит і працював в Одесі. До Харкова мені чомусь не хотілося переїжджати, попри те, що там є кілька театрів. Харків на той час був совдепівським містом.  Люсьєна ж нізащо не хотіла до Одеси. Шукали компроміс – нам потрібний був театр, де було б комфортно обом. Мандрували Україною, придивлялися до театрів. Поїхали 2010-го до Чернівців. Прослуховували нас Юрій Марчак і Людмила Скрипка. Співали, танцювали, розповідали… Старалися, одне слово. І нас обох узяли у театр.

Ролі пішли з перших днів – «Кайдашева сім’я», «Шельменко-денщик», «Лавина», «Панночка»…

Натхнення тримає артистів на плаву, попри труднощі і складнощі

Як сприйняли вас у театрі? Пригадуєте перші ролі?

Нас з Люсьєною підкупив чернівецький театр приємною, майже сімейною атмосферою. Прийняли колеги дуже тепло. Коли почалися вводи у вистави, то жодного разу не відчули якоїсь зверхності від них, так би мовити, дідівщини. Розповідали, що у деяких театрах молодим акторам у взуття «старики» підсипали розтовчене скло, зовсім не давали реплік. Збивали із ролі, виживали. Особливо талановитих. Тут такого не було. Коли почали працювати, відчув, що це живий театр. Це, коли режисери в постановках змушують акторів думати. Тут ставлять не просто розважальні спектаклі, а десь навіть, я б стазав, філософські. Як ото в п’єсі «Срібний павук» за Василем Кожелянком.

Як складалася робота над цією виставою? Чи задовольнила вас інсценізація Неди Нежданої?

–  Чим цікаво працювати з режисеркою Людмилою Скрипкою – вона точно знає, чого хоче. Від сцени, від вистави, від кожного актора. Відчуває простір сцени вздовж і впоперек. Тож деякі репліки, мізансцени перероблялися на ходу, налаштовувалися до загального задуму.

Ваша дружина – теж актриса? Як вам удається пристосовуватися один до одного?

–  Ніколи не допускав, що моя жінка буде актрисою. Та ще й працюватиме зі мною в одному театрі. Але так сталося й іншого життя я собі вже не уявляю.

–  Та ще й гратимете закохану пару, як ото у «Шельменку»…

– Зізнаюся щиро, що всім, що у мене виходить, на добрих 80 відсотків завдячую Люсьєні. В цій виставі я граю Скворцова, вона – Прісеньку.  В  прем’єрній виставі гратиму роль Івана, дружина – роль Мавки. На сцені дружину сприймаєш як партнера, а не жінку. Тут сімейність не стає на заваді. Люсьєна насправді позитивна, правдива і щира. В неї є своя правда, такий незламний стрижень. Тож наш випадок – привід  ще раз сказати: «Ніколи не кажи ніколи!»

Але доводиться грати інші ролі. Скажімо, закоханих, цілуватися з акторками? Як реагує на це Люсьєна?

Скажу відверто, що це не просто, коли ти обнімаєш іншу жінку, а навпроти за кулісами стоїть твоя дружина і фіксує твої дії. Наприклад, у двох виставах – «Трагедія бунту» та «Зірка без імені» мені доводиться грати ролі й цілуватися з артисткою Мариною Тимку. Та ми обоє добре усвідомлюємо, що це є сцена, інша справа – життя.

Вам доводиться вчити багато текстів. Чи трапляється, що вносите своє, якщо забули слова?

Не без цього. Інколи трапляється, що вилітають слова з голови і згадати текст просто неможливо. Виникає ступор. Тут уже виручає професіоналізм. Якщо можеш зімпровізувати у такий момент, то це і є найвищий пілотаж у професії.

То ви можете імпровізувати на сцені? Підказати щось режисеру?

Можемо, звичайно. Та не всі режисери дозволяють це робити. Ось у нас був режисер Мирослав Гринишин. Він дозволяв акторам імпровізувати. Місцеві режисери теж дають грати. Нещодавно сталася курйозна ситуація. Граємо нову виставу «Тітонька на мільйон». Майже початок вистави. Я був впевнений на 100 відсотків, що знаю текст. Але на самому початку забуваю слова. А партнер підштовхує мене: «Ну, ну…» І тут мене прориває. Режисер Людмила Скрипка після вистави похвалила, мовляв, ось це і є жива реакція.

Актор – це діагноз

Як я розумію, артисти не найбільш високооплачувані працівники. Чи є у вас можливість підробляти?

Є, звичайно. Я вже років 15 «працюю» Дідом Морозом. Але цього року так склалося, що втратив підзаробок. Якщо чесно, мені дуже подобається працювати з дітьми. Коли  виходиш до них і бачиш великі очі віри, щастя, очікування дива, то й сам починаєш вірити у казку. Запрошують у садочки, школи, у багаті родини. Подекуди тут навіть платять більше.

Сина як вітаєте з Новим роком?

Шестирічний Тимофій ходить поки що у садочок. І дуже вірить у Діда Мороза, чекає на нього. Він готовий все зробити, аби прийшов Дідусь. Звісно, вранці він знаходить під ялинкою подарунки від нього, Пригадую, позаторік я вів у синовому садочку новорічний ранок. Провів його, а вдома запитую у нього: «Ну, який був Дід Мороз?» Він по-дитячому щиро відповідає: «Справжній. А ось Святий Миколай був не справжній». Але я не хотів би, щоб син продовжив династію і пішов у актори.

Чи не пробували себе, Олексію, у ролі режисера?

У нашому театрі є добра традиція ставити позапланові вистави. Обираєш п’єсу, працюєш з акторами, худрада затверджує роботу, або ні. Але карантин змішав нам усі карти. Скажу щиро, що тягне до режисури. До речі, я викладаю акторську майстерність у театральній студії, де навчаються майбутні актори.

Якими зіграними ролями пишаєтесь? Чи були невдалі?

Невдалі? Є різні. Але ми жодну з них не вважаємо невдалими. Бо кожна роль – велика чи маленька – є улюбленою, відпрацьованою кров’ю і потом.

Анатолій ІСАК

Олексій НАДКЕРНИЧНИЙ – актор драми Чернівецького обласного академічного музично-драматичного театру імені О. Кобилянської від 2011 року.

Народився в м. Алдан (Якутія-Саха) 27 травня 1986 року, де його батьки були на заробітках. Згодом повернулися додому, тож середню школу Олексій закінчив у Котовську на Одещині. Навчався в Одеському театрально-художньому училищі, вищу театральну освіту здобув у Харківській державній академії культури. Працював в Одеському театрі ляльок та Театрі музичної комедії. В той час зіграв у кіно ролі Друга у фільмі «Принцип щастя», Молодого офіцера – у «Ліквідації», начальника НКВС – у «Вода», Однокласника – в «Місто закоханих», Охоронця – у «Заповіт принцеси»… 

На Буковину приїхав 2011 року з понад 10-річним акторським досвідом. На чернівецькій сцені зіграв Лавріна («Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), С. Параджанова («Тисяча снопів вітру» Г. Канарської та Л. Скрипки), Гельмута («Срібний павук» Н. Нежданої за В. Кожелянком), Гавкало («Запечатаний двірник» Ю. Федьковича), Молодого чоловіка («Лавина» Т. Джудженоглу), капітана Скворцова («Шельменко-денщик» Г .Квітки-Основ’яненка), Хому Брута («Панночка» Н .Садур за М. Гоголем), Саву («Земля» за О. Кобилянською), Чарлі Вікема («Тітонька на мільйон» Б. Томаса), низку ролей у виставах для дітей. У Театральній студії для дітей та молоді при театрі викладає акторську майстерність.

   
Новини Чернівецької області