Не хочу сухарики гризти, я хочу свіжий хліб їсти

За фахом пані Людмила бухгалтер. Одразу після закінчення технікуму вона почала працювати за своєю спеціальністю у будівельній компанії. Проте через 25 років жінка потрапила під скорочення і їй довелося розпочинати власну справу, щоб не лише прогодувати сім’ю, але й дати освіту двом дітям.

– Коли 1995 року розпочалися масові скорочення, то куди люди йшли? На базар! Так і я опинилася у торгівлі, справно сплачуючи державі податки і відрахування до Пенсійного фонду. Цій організації перестала сплачувати внески, коли вийшов закон, що пенсіонерів звільняють від них. І станом на зараз мала б 47 років стажу, адже жодного дня не сиділа без роботи. Однак офіційного стажу мені нарахували лише 25 років й отримую таку ж мізерну пенсію, як і ті люди, які не переймалися самозайнятістю і весь час сиділи вдома. Чи є тут справедливість? – розповідає про своє життя чернівчанка Людмила.

На запитання: «Чи цінують у державі пенсіонерів?», жінка таку дає відповідь:

– Я вважаю, що цінують тільки тих пенсіонерів, які у Верховній Раді засіли чи засідали. А таких, простих смертних пенсіонерів, які пропрацювали по 30-40 років, ніхто не шанує і жодної уваги на них не звертають. Скидається на те, що чекають, аби скоріше вони дожили свого віку і на тому кінець, щоб менше було виплат з Пенсійного фонду.

– На що сьогодні вистачає пенсії, чи можете собі дозволити у 64 роки лежати вдома на дивані?

– Насправді я б із великим задоволення сиділа вдома. Бо для чого мені тут вистоювати і в спеку, і в морози. Але, на жаль, реалії такі, що людина мусить все життя працювати, а на заслуженому відпочинку і поготів. Ось сьогодні так холодно і я мушу замерзати…

Загалом, мало на що вистачає пенсії. На першому місці видатків – оплата квартири. Влітку ще пів біди, а взимку майже вся пенсія йде на комунальні послуги. Виходить, треба обирати – або їду купити, або все віддати за квартиру. Більше нічого. Навіть не можна собі дозволити простого нормального життя. А червона риба чи ікра – це небачена розкіш. Грошей нам, пенсіонерам, дуже бракує. Адже потрібні ще і ліки, і за обстеження заплатити.

– Які б дали поради пенсіонерам сьогодні?

– Кожна людина розуміє життя по-своєму. Щось комусь казати немає змісту. Ось я оформляла пенсію разом із моєю доброю знайомою. Вона донині отримує мізерну пенсію і ніде навіть не думає працювати, хоч їй дуже складно, вона багато у чому собі відмовляє.

– А як ви розумієте життя, чому треба діяти, а не сидіти склавши рук?

– Тому що не хочу сухарики гризти, я хочу свіжий хліб їсти.

– Звідки черпаєте радість до життя і що вас засмучує?

– Дуже тішуся своїми дітьми і внуками. Маю двоє дітей і троє онуків. Я заради них живу. Тому працюю, щоб могла бодай якусь книжечку купити, щоб малеча навчилася читати, рахувати.

Водночас мені болить, що мої діти не біля мене. Вони всі дуже важко працюють і добилися того, чого хотіли, але, на жаль, не тут, не в Україні. У нашій державі чесно працювати і щось мати – просто неможливо. І на душі важко, коли не бачиш ні дітей, ні онуків. Лиш уявляти собі їх і все. Коли були молодші з чоловіком, то не так гостро відчували порожнечу, а зараз, що стаємо старшими, то більше хочеться, щоби діти і внуки були тут, а не жили і працювали на чужині. Через те що в Україні немає де заробити на прожиття, діти мусили їхати спершу на заробітки, а потім там і залишилися.

– Чи відчуваєте, що теперішня криза позначилася на вашій діяльності?

– Звичайно, відчуваю! Люди стали набагато бідніші, більше думають за те, щоб купити щось поїсти. А так, мило куплять чи порошок – раз на місяць та й все. Економлять. А торгівля впала дуже сильно, на 50 відсотків. А податки виросли. Якщо порівнювати з 2016 роком, то сплачувала податків до 500 гривень, а тепер – 945 гривень щомісяця.

– Чи розглядаєте можливість дистанційної роботи?

– Це для мого віку непросто. Я вже не можу сприйняти тієї ширини роботи, вже мозок не опрацьовує то все.

– Що б порадили людям, які хотіли розпочати власну справу, але ще в роздумах?

– Що я можу сказати? Наразі починати торгівлю у жодному разі не можна. Це проліт. Іншу справу може і можна розпочинати, але що стосується торгівлі, то нема чого навіть за це братися, бо немає жодного шансу на виживання. Це все.

– Гадаєте, нинішня криза – це кара Господня чи благословення?

– Напевно, зверху «сказали», що досить набивати собі кишені, треба трохи зупинитися і подумати про життя. Гадаю, що це покарання, уроки, які маємо засвоїти.

– Яке маєте улюблене заняття?

– Із великою охотою вишиваю. Це можуть бути ікони, картини, блузки… Також люблю плести одяг. Це все роблю для дітей, для внуків і для себе. Ось вишила великі абстрактні картини і передала дітям. Собі вишиваю велику гарну ікону «Таємна вечеря».

Самотужки навчилася рукоділля, а якщо потрібні були додаткові знання, то знаходила їх у відповідних книжках. Зараз можу упевнено сказати, що моє хобі є дуже корисним. Бо забуваю за всі турботи і в мене виникають зовсім інші думки, хороші. Інакше кажучи, відпочиваю морально і розумово.

Також люблю подорожувати. Коли є можливість, то з чоловіком та нашими друзями навідуємося в красиві місця Західної України. Цьогоріч милувалися краєвидами Ворохти, Буковелю та Верховини.

Ольга ШУПЕНЯ

   
Новини Чернівецької області