Для кожного пенсіонера дуже важливо не забувати про свою мрію

Зараз Людмила Гапонова – завідувачка бібліотеки Державного вищого навчального закладу Чернівецького транспортного коледжу. Проте найбільше років свого життя вона присвятила вчителюванню, під її опікою учні освоювали англійську мову майже 40 років.

– Також по житті довелося бути інспекторкою бібліотечних фондів, – розповідає «Погляду» пані Людмила. – Потім у школі якийсь період не було «англійської ставки», то на пів ставки працювала бібліотекаркою, а згодом – ось уже 8 років працюю завідуючою бібліотекою.

– Як можете охарактеризувати тривалий період вчителювання?

– Спочатку трохи працювала на кафедрі теоретичної фізики перекладачем, потім вийшла заміж, поїхала у Горлівку і там розпочала працювати вчителькою. Викладала в старших класах, в училищі. І там були хороші учні, згодом один з них навіть на факультет іноземних мов вступив. Загалом, роботу свою любила завжди і маю лише найсвітліші спогади. Зараз навіть не можу пригадати, щоб мала якийсь конфлікт з дітьми чи їхніми батьками. Але, звичайно, учні різними бувають, з різною психікою… І якщо були якісь конкретні моменти, то небагато, їх можна перелічити на пальцях однієї руки.

«Варто мріяти про щось таке, високе, яке б давало натхнення»

Людмила Гапонова

«Майбутнє за тими, хто читає»

– Діти спонукали розвиватися, були вони для Вас певними вчителями?

– Так. Особливо останні роки. Тому що коли з’явилися усі ці гаджети, то треба було багато пізнавати нове, щоб орієнтуватися і бути нарівні з ними. Відтак я освоїла (рівень більш-менш) навички користування комп’ютером, ноутбуком, смартфоном.

Зараз я завідувачка бібліотеки і якщо захочу почути хороші слова, щоб книжка заговорила, то відкрию її і знайду там все, що забажаю. Звісно, люблю і бібліотечну роботу, тому що вчитель і книжка – це невід’ємне. І взагалі, майбутнє за тими, хто читає.

«Це занадто мала пенсія, тим більше – для вчителя»

– Який маєте стаж, чи рівноцінний розмір пенсії з тим, як Ви вкладаєтеся в роботу усе життя?

– Оце вже 10 років бібліотечного стажу маю (нещодавно писала заяву на підвищення) і майже 40 – педагогічного. Якраз цього місяця, 8 серпня, відзначила своє 68-ліття. Вийшла на пенсію за вислугою років, коли ще в школі працювала. Розмір моєї пенсія – це не секрет, 3100 гривень. Я думаю, що це занадто мала пенсія, тим більше – для вчителя. Як кажуть в Америці, після 10 років праці вчителя не беруть навіть свідком у суд. Тобто враховуючи таку напружену роботу, з часом психіка змінюється. Я, правда, не відчуваю, що в мене вона змінилася (усміхається, – авт.), але за шкідливість молоко треба було давати у ті часи, а зараз – хоча б нормальну пенсію.

– Чи страшно сьогодні працюючим пенсіонерам виходити на пенсію?

– Так, дуже страшно. Я пам’ятаю мого батька, він за день до своєї смерті написав заяву про звільнення. Він уже був повністю лежачим, але ще вірив, що одужає і вийде до праці. Та не судилося… Його здолав атрофічний склероз, хоча був дужим і міцної статури, не мав жодного лікарняного за все життя. Але ця невивчена хвороба дуже підкошує людину, особливо чоловіків. Батько помер у 68 років. Я досягла його віку зараз. Тоді мені здавалося, що це багато, а тепер розумію, що це далеко не так. Він був дуже діяльним. Останнім часом обіймав посаду постачальника на цегельному заводі, був дуже завзятим до роботи. Якщо його не пускали у двері, то він у вікно залізе.

«Дуже важко прощатися з роботою, відчувати, що ти не потрібен…»

– Як пенсіонерам не потонути у безвиході та негативі, які можете дати поради з власного досвіду?

– Допоможуть тільки спілкування і робота. Дуже важко прощатися з роботою, відчувати, що ти не потрібен… Тому я дуже щаслива, що, незважаючи на моє недавнє прикре захворювання і необхідність хірургічного втручання, директор коледжу дуже сердечно поставився. Я дуже йому вдячна. Я не очікувала стільки сердечності. Вийшло, що я майже пів року не працювала, тому що перебувала на лікарняному, а потім з’ясувалося, що занесли гепатит під час операції і довелося продовжити лікування. Дісталося мені цього року.

«Якби не донька, то я б не відчувала тієї віри»

– Як рідні та близькі підтримували Вас, коли занедужали?

– Якби не донька, то я б не відчувала тієї віри. Тому що вона була зі мною від першого дня захворювання і в лікарні майже не відходила (лише декілька ночей її замінила моя онука). Вона в мене взагалі така, ангелоподібна. Дуже добра, дуже глибока, дуже чуйна. І кажу це не тому, що вона моя донька.

«Те, що онука продовжує мою справу – це радість до сліз»

– На інтерв’ю прийшла й Ваша онука Софія, що цікавого можете розповісти про неї, чи буде вона «нести» англійську мову у маси?

– Софійка перейшла на другий курс англійського факультету. Я була така щаслива рік тому. Тому що до 9 класу навчала її англійської, але якось онучка сказала: «Бабусю, все, мені набридла твоя англійська, я не буду, я не хочу». Пам’ятаю, мені було так боляче, але я сказала: «Ну, не будеш, то роби, що знаєш, роби, що любиш, шукай себе». А потім прийшло літо, вона захопилася макіяжем і дуже багато дивилася на англійській мові тематичних роликів. І раптом каже мені: «Бабусю, я себе зловила на думці, що навіть думаю англійською». Я кажу: «Бач, це знак згори». Потім я з нею не займалася, вона вчилася сама, поступово. І перед ЗНО дуже невпевненою у собі була, стверджувала – не складу, не складу… Та отримала дуже високий бал з англійської і сама себе здивувала. Тепер вчиться на шкільного вчителя. Знаєте, те, що вона продовжуватиме мою справу – це щастя. Тому що ми з донькою ніби вдвох її виносили. Вагітність Яніни протікала складно, вона постійно була на лікарняних, а я бігала між роботою, церквою і тим, щоб її нагодувати. Так що онучка дісталася непросто, але дав Бог, що все нормально. Онука – моя гордість. І те, що не просто учні, а рідна людина продовжує мою справу – це радість до сліз.

– Звідки брати радість до життя, щоб у зародку прогнати депресивний настрій?

– Важливо перебувати у хорошому оточенні і вдома, і на роботі. Можливо, це звучить банально, але все-таки має бути віра в Бога, в життя і в те, що ти на цьому світі живеш недаремно, бо потрібен.

Ось у мене – досить багато друзів. Також маю ще зі шкільної парти єдину подругу навіки. Навіть тепер вона дуже допомогла мені під час хвороби. Вона професор, у неї більше можливостей. Тобто оточення і друзі дуже багато значать. Варто їх триматися, з ними по житті легше йти. Не варто заходити в самотність і зациклюватися на роздумах про щось негативне.

«Необхідно бути чесним, в першу чергу, перед собою»

– Які поради можете дати сучасній молоді?

– Необхідно бути чесним, в першу чергу, перед собою. Намагатися в собі культивувати добро. Як казали мої батьки: «Роби добро і воно тобі повернеться». Звичайно, у житті складаються різні ситуації, інколи буває, що тебе образили, а ти не винен. І навіть за таких умов необхідно намагатися зрозуміти, чому людина так вчинила. Це для того, щоб не бути ображеним на життя.

– Яка Ваша філософія життя?

– Мене завжди скрізь багато. Я дуже люблю допомагати. Часто сама себе спиняю, кажу собі – тебе ж ніхто не просить. Інколи за це отримую на горіхи. Але у мені постійно живе бажання допомогти. І, звичайно, якщо пообіцяла комусь, що допоможу, то обов’язково дотримаю слова.

– Про що мрієте?

– Для кожного пенсіонера дуже важливо не забувати про свою мрію, або юначу, або яка прийшла пізніше. Варто мріяти про щось таке, високе, яке б давало натхнення. У мене це, в першу чергу, українська народна пісня. Любов до неї прищепили батьки. І тато, і мама дуже гарно співали, у них такі потужні голоси були, і в дуеті чудово зливалися. Коли їх запрошували виступати на весілля, то вони могли тримати увагу гостей упродовж усього свята. А вдома у нас щонеділі були гості і лунали красиві українські пісні.

А ще мрію займатися йогою.

Вважаю, що сучасному пенсіонеру важливо не лише якомога довше працювати на своїй роботі, але й мріяти і намагатися їх втілювати у життя. Маю надію, що ще зможу втілити свої задуми. Тому що кожна мрія змушує людину розвиватися, жити, сподіватися. Бо втілюючи бажане, пізнаєш нове і водночас самореалізуєшся. Виходить, доки людина вчиться та чимось цікавиться, доти вона жива.

Ольга ШУПЕНЯ

   
Новини Чернівецької області