Жити в Україні і не хотіти побувати в Хотині — якось неприродно. Тим більше, кажуть, що назва міста походить від дієслова «хотіти». Бо мис був завжди бажаним і навіть ласим для багатьох завойовників.

«Завдяки міцній твердині та вигідному розташуванню Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які сприяли розквіту його культури та економіки. Місто було важливим пунктом у європейсько-азіатській торгівлі» — так пише Вікіпедія…
Карантин справді позбавив нас різних розваг, але й дав можливість подивитися на світ, а особливо на свій рідний край, зовсім іншими очима і бажання пізнати його у всій величі та красі…

Фото: Світлана Масловська


Ну ось, наше авто заїхало в центр цієї перлини. Хоча так назвати районний центр, в якому й знаходиться одне із семи чудес України — Хотинська фортеця, важко. Радянщиною «пахне» і на стихійному (по всій дорозі) ринку, непривабливі й старі, недоглянуті будівлі, і дорога з численними вибоїнами. Одне слово, закордонному туристу ще до заповідника є на «що» подивитися… Але то не дивина, бо всіма цими «болячками» хворіє чи не кожен населений пункт України, який має свої історичні скарби, та не може створити гідну інфраструктуру, аби на цім, як у світі, заробляти гроші.

Тож, звично «затуляючи» на все це очі, тішимося, що вже на території фортеці. Оскільки автор цієї публікації була тут років 20 тому, враження — щонайкращі! Видно, що коштів тут вкладено чимало, аби ці товстелезні (5-6 метрів) та височенні (40-50м) мури з дивовижними вежами були відреставровані та набули первозданного вигляду. Заглядаючи чи не в кожен куточок фортеці, разом із друзями не приховуємо емоцій і здивування: це ж якими мужніми та мудрими були наші предки, задумавши такий потужний захисний витвір, у якому перебували полчища воїнів Османської імперії, народних месників Дитинки, воїнів Дмитра Вишневецького (Байди), Петра Дорошенка, Богдана Хмельницького… Ці стіни бачили і захищали запорозьких козаків та їхнього гетьмана Петра Конашевича (Сагайдачного). Саме тут перемога під Хотином врятувала Європу від вторгнення яничар. Це місто притягувало магнітом і польських королів, і турецьких феодалів. З висоти сьогодення історія фортеці сприймається абсолютно по-іншому, ніж 20 років тому. Не даремно кажуть, що наше минуле з плином часу стає ще більш цікавим, привабливим і повчальним…

Ще у Х столітті князь Володимир Святославич створив на високому правому березі Дністра тоді дерев’яний форт (укріплення) південного заходу Русі (згодом був перебудований на фортецю), як на стратегічно важливому місці транспортних шляхів, що з’єднували Київ із Поділлям і Придунав’ям.

Фото: Світлана Масловська

І аж у 1375 році молдавський володар Стефан III розширив межі фортеці, був зведений кам’яний мур, 5 башт, викопані ось ці глибоченні підвали, якими ми нині маємо можливість ходити і заглибитися не лише в їхні нетрі, але й у події, які насправді формували і міць держави і силу нації. Скільки тих завойовницьких воєн було, скільки життів покладе-но за клаптики землі, скільки представників різних тогочасних держав вважали фортецю своєю…

У 1739 та 1769 роках фортеця була здобута росіянами, у 1788 — австрійцями, та знову турками. Під владою Росії — з 1812 року, потім — радянщина… З 1991 року — Державний історико-архітектурний заповідник України.
Екскурсія закінчилася, а ми, наповнені емоціями та оновленими знаннями нашого минулого, милуємося краєвидами древнього Дністра, захоплюємося довколишніми красотами, сувенірною продукцією, українською символікою. Але…Щось дуже ріже слух. «Зачєм ви дєвочкі красівих лю-бітє…» Давня російськомовна пісня змінюється на ще одну — теж тією ж немилою нам музикою і так триває упродовж майже години часу. З гучномовця кафе-бару, що на території заповідника, не вгавала москальська попса, тож ідемо туди…
— Здрастє…— Привітався до нас юнак років 18-20. — Что жєлаєте? — питає нас.
— Ми хочемо, щоб нас обслуговували українською мовою, — відповідаємо… І тут почалося…
Чоловік років 50, очевидно батько хлопця, а також жінка, можливо, працівниця закладу або ж дружина, упевнено захищали «русскій язик» і переконували, що вони «украінци». Що, мовляв, «какая разніца» на ка-ком язикє гаваріть і какіє пєсні слушать… Від них ми довідалися, що «ру-скіє нам братья», що про війну ми нічого не розуміємо, а чоловік колись в інших країнах воював і знає хто брат, а хто ворог; вважає, що ми прийшли і «напалі» «на рєбьонка», спровокували конфлікт тощо… Ми попросили дотримуватися закону про квоти на україномовні пісні, який був введений ще у 2016 році, пропонували флешку з українськими піснями, пояснюючи, що до Хотина приїжджають туристи з-за кордону, тому треба в Україні популяризувати все українське, та нас не чули…

Напруга зросла ще більше як ми запитали: «А якби ви, молодий чоловіче, зараз були в окопі?..» Ошелешений юнак просто остовпів, а дорослий на емоціях вибачившись, попросив нас вийти з території закладу.
Ми прямували до свого авто. Настрій, звісно, був дещо зіпсований, але ми свідомі того, що вчинили вірно. Туристична дипломатія та гамонія історії і культури — звичне у світі явище. Тільки не у нас! Хіба за чужинську мову й пісню тут гинули наші гетьмани й козаки, хіба за «рускіх брать-єв» віддають життя наші бійці на Сході України?..

Якби кожен, хто заходить до таких «украінцев» робив зауваження, вимагав розмовляти держа-вною мовою, відмовлявся там харчуватися, можливо, й результат україномовний не забарився б. Бо, або — обслуговуєш українською та крутиш українське, або — банкрут.
І насамкінець.

Відомий поляк Пшемислав Маркевіч відмовився б від навідин Хотина, якби дізнався про цю ложку дьогтю в бочці меду. «Хочу приїхати в українську Україну. Без русифікації. Аби сформувалася українська нація від Сяну до Дону, спільнота людей, об’єднаних українською мовою та культурою. Аби українці почували себе в Україні як удома, а не в гостях (чи в ресторані) у росіян. З «украінцамі» такого не буде ніколи!

Автор: Світлана Масловська

Залишити відповідь