З першого дня народження її доля мала бути райдужно світлою і щасливою, хоча її батьки Василь та Парасковія Чупаки були простими селянами з села Динівці, що на Буковині, яка в ті роки входила до складу королівської Румунії.
Вона народилася 31 жовтня 1943 року, в той самий день, коли в останнього румунського короля Мігая народилася донечка.
Король дуже любив своїх дітей і дякуючи Богу, та бажаючи донечці щасливої долі, дав вказівку зібрати інформацію про всіх народжених у цей день дівчаток по всьому королівству.
Набралося біля 20 дітей. Представники королівської величності об’їздили всі закоулки Румунії і від імені короля вручили батькам новонароджених дівчаток цінні подарунки та королівську грамоту, в якій засвідчувалося, що дівчинка являється подругою дочки короля Румунії Мігая.
Після досягнення 7-ми річного віку вона буде користуватися державними пільгами, житиме в Бухаресті і навчатиметься в школі разом з принцесою….
Та на цьому казка про щасливе майбутнє раптово скінчилася, бо через 5 місяців Румунія, яка в союзі з фашистською Німеччиною воювала проти антигітлерівської коаліції, втратила Буковину, а пізніше капітулювала…
В останні дні березня 1944 року радянські війська звільнили Буковину. Нова влада була вже добре знаною буковинцями, бо вперше «совети» прийшли на Буковину 28 червня 1940 року і до великої війни звірина сутність радянщини проявила себе сповна. Між колгоспом і Сибіром обиралося перше.
На перших порах «Королівська грамота» ще зберігалася в родині, та пізніше її спалили, бо вона могла стати «перепусткою» на Соловки.
Марійка, Маріка, була первіскою у своїх батьків.
Вона добре пам’ятала голодний 1947 рік, коли люди «пухли і як мухи вмирали з голоду». Простеньке ситцеве платячко, яке пошила для неї мати відправляючи дитя в перший клас, було для неї першою святковою одежиною, яку вона запам’ятала на все життя.
До останніх днів доля не була для неї «райдужно щасливою», як це здавалося в перші дні життя. Ще навчаючись в школі Маріка допомагала матері на колгоспному полі, де всі сільські жінки мусили заробити необхідний мінімум трудоднів, своєрідне колгоспне кріпатство двадцятого століття.
Після семирічки, в чотирнадцятилітньому віці пішла працювати в колгосп дояркою, бо продовжити навчання було не можливо, адже батькам потрібно було допомагати виховувати молодших дітей…
Робота доярки була набагато важчою від роботи в польових ланках. Бо доярка щодня приходила на ферму о 5-й годині ранку.
Спочатку вона годувала і напоювала худобу, вичищала гній, а потім видоювала закріплених за нею 20-25 корів, проціджувала і здавала молоко… і лише після цього могла піти додому поснідати, якщо було чим, зробити якусь домашню роботу і через 3-4 години знову йти на обідню, а потім і на вечірню дойку…
Кожній корові потрібно було принести з вулиці по 30-40 кілограм силосу і січки, півтора-два відра води, винести на вулицю по два відра гною, видоїти вручну біля 30 відер молока… Після такої праці хотілося хоч би виспатись, бо робочий деньтривав по 12-14 годин, а на зароблений трудодень лише в кінці року платили по 20 копійок грішми і 2 кілограми зерна.
Правда, доярка ще могла напитись досхочу молока і якщо не помітять, то вкрасти пляшку молока і принести її під грудьми додому, а це була велика радість для голодної родини. Щодня, в дощ, сніг, хурделицю і слякоту, в гумових чоботях і фуфайці…
Пізніше було простіше і легше… водопровід, машинне доїння, кормороздавачі, грошова оплата, але здоров’я було втрачене. Ступні ніг від замерзань стали як ласти, долоні від перенапруги доїння перетворилися на здоровенні чоловічі…
Вийшла заміж, народила і виховали двох доньок і сина, побудувала дім собі, дітям…, раділа від того, що бачила внуків і правнуків…
Подруги доярки вже давно відійшли у вічність, а її загартоване важкою працею тіло ще довго боролося за життя, хоча життям той стан назвати було не можливо. Вона просила в Бога, щоби забрав її і лише через багато місяців лежання Господь змилостивився і забрав її до свого царства. (27 травня 2020 року о 19 годині 30 хвилин)
Спочивай з Богом трудова, змучена і зболена Жінко…
Щирі співчуття рідним і близьким.
Автор: Юрій Кушнір