Троє буковинців Федорюків: батько та двоє його синів відклали хліборобські клопоти і пішли захищати країну
Репортажі про війну… Скільки їх написано, починаючи з 2014 року – нині не перелічити. Кожна історія про те, як життя наших земляків кардинально, інколи на всі 180 градусів, змінилося, не просто цікава, а подекуди несподівана навіть для самих героїв публікацій. Як, приміром, ось ця – про немолодого роками, але життєрадісного й активного, жвавого й енергійного душею і тілом буковинця Григорія Федорюка, який ще шість років тому навіть не подумав би, що захищатиме Україну від московського агресора пліч-о-пліч із двома своїми синами.
Буквально тиждень тому про цього чоловіка, називаючи його Батею, або Григоровичем, дуже позитивно відгукувався боєць-заставнівчанин Іван Пазюк, в якого брала інтерв’ю перед Великоднем. Тож, дізнавшись, що Григорій Григорович на полі бою не один, а з двома своїми синами – Георгієм і Василем, вирішила обов’язково поспілкуватися з главою цієї відважної і патріотично налаштованої родини.
Хлібороб став військовим
Федорюк-старший відповів на мій телефонний дзвінок одразу ж, проте, попросивши вибачення, пообіцяв зв’язатися пізніше. Отож, під вечір його дещо хриплий, але приємний голос у слухавці налаштував на щиру розмову. Тим паче, мій співрозмовник із Веренчанки, де я мешкала раніше. Усі, хто з цього села, дуже близькі мені люди, а коли вони герої нашого часу – гріх не вписати непросту частину їхнього життя в історію району, Буковини, сучасної України.
Біографія цього старшого вже воїна – найзвичайнісінька, але саме в цьому –його незвичність. Бо саме більшість тих, хто у мирному житті не «хапав зірок з неба» й опиняються на передовій… Після закінчення середньої школи навчався у профтехучилищі смт Товсте Тернопільської області. Здобувши фах тракториста-машиніста, працював у тамтешньому радгоспі «Веренчанський». Неабиякий військовий гарт отримав у Центральній групі військ у Чехії. Після армії відразу ж одружився, трудився на полях рідного села, орав, сіяв, збирав хліб. Не оминула його доля заробітчанина (Росія, Томська область). 1996 року вирішив покінчити із тими несолодкими заробітками, повернувся знову вже у колгосп, працював і на Чернівецькому м’ясокомбінаті, який з часом збанкрутував. На запитання, чому вирішив піти на війну, пан Григорій відповів: «На початку 2016 року середущого сина Василя призвали до армії. Знаючи, що його з часом відрядять на передову, вирішив піти з ним. Чи спрацював батьківський інстинкт? Не знаю. Вдома несила було сидіти, і, що приховувати, таки хвилювався за ще зовсім юного, вісімнадцятирічного сина. От і підписали 26 лютого удвох контракт. Василь – на три роки, я – до особливого періоду, тобто до закінчення війни… Спочатку була «учебка» у Львівській області, Одеський полігон, далі –передові позиції Луганської та Донецької області. Пізніше контракт підписав і старший син Георгій. До речі, зараз ми разом у 10-й Гірсько-штурмовій бригаді. Коли у Василя закінчився трирічний контракт, він повернувся додому, але не надовго. На початку нинішнього року – він знову в строю. Але якщо ми з Георгієм у Маріуполі, де зараз більш-менш спокійно і я поруч із старшим сином, то Василь у більш небезпечному місці. Я знову за нього хвилююся…»
«Після обстрілів – шукаю рідне обличчя…»
Як і всі попередні мої співбесідники-бійці, Григорій Федорюк про той стан, коли гатять «гради», піднімається в небо лавина землі від вибухів, непередбачувані обстріли техніки коли начебто рухаєшся безпечною територією, завмирання, молитва, замислення над змістом життя, коли землю і тебе на ній трусить без упину, а ти, як уже все стихне, шукаєш насамперед рідне обличчя, розповідає дуже неохоче. Бо зчаста і війну, як такою, важко назвати через її гібридність та непередбачуваність…
– На війні не знаєш як почнеться і чим закінчиться день, – каже досвідчений воїн, – тому, коли виконаю всі свої безпосередні обов’язки старшого сержанта польового вузла зв’язку (телефонного та рацієвого сполучення), аби, не дай Бог, не було дротового розриву, намагаюся постійно налаштовувати себе і своїх побратимів на позитив, бесідуємо на різні теми, духовні, побутові, головне, оптимістичні, а ще, перевтілююся на свого роду«добувача» чогось, кому це дуже потрібно…
Варто зрозуміти, що події на Сході стосуються не лише військових, а й усіх українців. Коли таких стане більше – перемога не забариться
Так, Григоровича справді побратими дуже люблять, бо він практично безвідмовний, йому дуже легко дається комунікація з місцевим населенням, яке, за словами Федорюка, не так агресивно нині налаштоване: «Коли «сєпари» стріляють у наш бік без розбору, потрапляють в оселі місцевих, тобто вони вже розуміють хто такі росіяни, а хто ми». Отже, коли дівчата-військові просять добути чогось смачненького домашнього – молока, сметани, сиру, чоловікові не треба про це двічі повторювати, він із охоче допомагає жінкам, які, залишивши свої сім’ї, зараз на війні. Тож іде до місцевих, робить «розвідку» і доставляє свого такі «трофеї». Те ж саме стосується й інших потреб – щось полагодити, підклеїти, підшити – це до Григоровича… Та не тільки бойове братство поважає його. Саме перед нашим із ним спілкуванням, до нього приїхав уже знайомий місцевий із дружиною і вручили йому велику миску домашніх голубців… Хлопці разом смакували і щиро дякували, в тому числі й Федорюку…
«Паску освячую і на війні»
З’ясувалося, мій співрозмовник по-справжньому віруюча людина. При ньому завжди є духовні атрибути, які постійно возить із собою на нове місце дислокації для облаштування каплички…
– Коли дислокуємося в полі – обов’язково облаштовуємо каплицю-намет, – каже чоловік. – Аби було де бійцям помолитися, усамітнитися й згадати родину, попросити Господа про сокровенне та мир в Україні. Зараз маємо справжню каплицю, адже перебуваємо на території колишньої в’язниці, де, до речі, свого часу «відбував термін» Віктор Янукович. А торік, у Сєверодонецьку я навіть ходив до храму й освятив паску. Роблю це із вдячності Господу, який завжди зі мною. Нинішнього року теж ретельно підготувався до цієї давньої української традиції. Віднайшов пасхальний кошик, до якого знайшов і покладу домашню паску, писанки, ковбаску, і капелани освятили все як належить…
Війна – важка і виснажлива праця з постійним ризиком для життя і здоров’я. Бійцям дуже потрібна підтримка рідних, друзів. Григорій Григорович у своїй бригаді не лише найповажніша людина за віком, але й найбагатша: у нього 9 дітей – три сини і шість доньок та 23 онуків, які телефонують йому, але не часто, бо розуміють ситуацію і самі дуже чекають вісточки з фронту. Звична фраза: «Тут усе тихо…» не завжди відповідає дійсності, але точно заспокоює родину. Звісно, участь синів у війні додає тривоги й відповідальності, але захисник каже, що вдома було б ще гірше.
У швидке закінчення війни старший сержант Федорюк не вірить, переконаний, що кожній владі вигідний конфлікт, бо на такій ситуації триває заробляння грошей. Водночас упевнений, що багатьом варто зрозуміти, що події на Сході стосуються не лише військових, а й усіх українців. Коли таких стане більше – перемога не забариться.
Світлана МАСЛОВСЬКА
«Війна на Донбасі не закінчиться, поки в Росії два Путіни»
Ексміністр закордонних справ Павло Клімкін вважає, що Україна не зможе нормалізувати відносини з країною-агресором Росією і закінчити війну, оскільки існують «два президенти РФ Путіни» – фізичний і колективний. Водночас він переконаний, що президент Володимир Зеленський цього не розуміє і намагається домовитися про мир. «Він реально сподівається, що можлива нормалізація відносин. І по-іншому бачить Росію, не як екзистенційного ворога… Але ж нині існують два Путіни: фізичний, який обнуляє терміни, перезавантажується, і колективний», – сказав Клімкін.
За його словами, останній ще поділяється на два: перший – це російські еліти, а другий – самі росіяни, які, як і їхній лідер, сумують за СРСР. «Він уособлює певного колективного народного Путіна – духовного правителя. І ця історія формується упродовж останніх 20 років», – пояснив Клімкін.
