Архієпископ Чернівецький і Кіцманський Православної Церкви України Онуфрій
Фото pogliad.ua
A
A
A
Протягом Великого посту Церква закликає до молитви, покаяння, щоб належно підготуватися до сповіді й прийняти святі Христові таїнства
Загальновідомо, що все на світі псується: автомобіль, одежа, годинник, телевізор, хата. Тому кожна річ потребує віднови. Псується і наше здоров’я, тож ми змушені приймати ліки. Гасне наша пам’ять, і ми забуваємо багато речей. Найгірше, що псується і душа,бо з дня у день ми зайняті дочасними справами. Серед цих турбот часто забуваємо про безсмертну душу, а наше християнське життя не завжди виглядає так, як цього хоче від нас Христос. Серед щоденних турбот втрачаємо дух молитви, тому наша душа час від часу вимагає «духовної зарядки», щоб піднятися вгору до Бога і обновитися.
Період Великого посту дає нам чудову нагоду обновити душу. Як це зробити? Що означає обряд прощення? На ці та інші запитання нашого кореспондента шукав відповіді архієпископ Чернівецький і Кіцманський Православної Церкви України Онуфрій (Ярослав Хаврук).
– Колись у перший тиждень Великого посту святий Феодор Студит повчав: «Коли хтось хоче збудувати дім для житла, втрачає спокій: працює весь день, вночі недосипає, все обмірковує. У цій справі людина така ретельна, що її думки нічим іншим не зайняті, лиш тим, щоб усе було якнайкраще», – розпочав розмову владика Онуфрій. – Період Великого посту – добра нагода для кожної людини збудувати дім духовний. Спершу потрібно закласти добрий фундамент. Це – наше ставлення до своїх ближніх. Наведу такий приклад. Якось до вмираючої людини покликали душпастиря. Знаючи, що недужий конфліктував із сусідом, той спробував переконати його примиритись із ним. Хворий відповів: «Коли помру – прощу, а буду жити – не прощу». Таке облудне самолюбство штовхає людину до загибелі, бо від прощення ближнім залежить, чи Господь простить нам наші гріхи.
Кожному із нас належить пам’ятати, що Господь дуже часто дає відповідь людині дитячою рукою
– Протягом року існує кілька постів, але тільки перед Великим застосовують обряд взаємного прощення. З чим це пов’язано, владико?
– Великий піст грає особливу роль у формуванні світогляду кожного з нас. Він – для всіх, але має індивідуальну особливість. Процес підготовки до Христового Воскресіння надзвичайно багатогранний. Це не тільки Христове Воскресіння, але й наше. Це одержання благословення на оновлення. Щоб наші душі оновилися. І коли вони оновлюватимуться в протиріччі – вона не стануть повноцінно оновленими. В чому ж суть примирення?
Часто нас оточує вороже сприйняття. І ось тут важливо знайти примирення. А примиритися не просто. Це єдність протилежностей. Але буде добре, щоб знайти вихід із цієї боротьби. Вихід – це мир. Людині треба примиритися. Це не означає здатися гріху. Примирення – спроба знайти спільні інтереси на плюсах і мінусах, на позитиві й негативі. Дуже важливо почути один одного і примиритися. Не в антагонізмі, не в потуранні гріху, а примиритися перед Богом. Бо ж у відповіді кажемо: «Хай Бог прощає».
– Люди у повсякденному житті нерідко чинять зло один одному, ображають, лихословлять, але кажуть: «Господи, прости мені гріхи! Чому не просять прощення у тих, кого образили?
– Коли людина живе у протиріччі, ворожнечі з оточенням, то вона несе на собі весь цей негатив. Їй важко жити, оскільки постійно думає, як поєднати радість і ненависть. Треба знайти мотиви, чому людина так чинить. Може, вона захищається, а може – у безвиході. Можливо, гадає, що захищається, що служить вищим ідеалам. Як часто нам доводиться чути від деяких людей: «Буде так, як я сказав» чи «Я вважаю, що це так і думки своєї не зміню». Вони гордяться тим, що, мовляв, ніколи не міняли своєї думки. «Я стояв на своєму і стоятиму», – кажуть. Гордяться, що не змінюються. Тут люди підсвідомо помиляються. Звісно, є речі, цінності, які не варто міняти. А ось підхід до цінностей, їхній пошук треба постійно міняти.
Люди забувають про співчуття
– У підготовчі до посту тижні у Нових Санжарах сталися сутички, щоб не пустити людей із Китаю в санаторій на обсервацію. І в Чернівцях мешканці будинку вимагали ізолювати сусідку, чоловік якої захворів на коронавірус. Де тут наше примирення, прощення?
– Останні події у світі спричинили чимало проблем. Загострилися вони, на жаль, і в Україні. Виявилося, що передчасно ліквідували санепідемслужбу. Ось і маємо результати. Під час загрози світової епідемії небезпечної недуги люди чекають від влади запевнень у власній безпеці. Їх не задовольняють заклики типу: «повірте і будьте благочестиві». Їх треба переконати конкретними фактами. А їх немає. Тому люди і панікують. Людина наша почувається в державі незахищеною. Нині недостатньо населенню подавати дозовано інформацію. Хоча я згоден з вами – у таких випадках необхідно проявляти максимальну толерантність і милосердя. Бо на місці евакуйованих із Китаю співвітчизників міг опинитися будь-хто із нас.
– Не кожен з нас готовий узяти на себе відповідальність. Багато хто каже: «Мій хрест важчий, ніж ваш». Чи немає тут перебільшення?
– Не буває двох однакових хрестів. Кожна людина несе свій індивідуальний. Та наголошу на тому, що тягар хреста не тільки Бог дає, а ще й людина сама додатково їх бере. Ми кажемо: «Немає такого хреста, який би людина не могла понести». В цьому випадку говоримо про те, що Бог дає. Та дуже часто чоловік чи жінка падають у спокусу і кажуть: «А я ще це візьму, я ще це прихоплю». Людино, зупинися, спам’ятайся: чи тобі то треба! Чи ти то понесеш, чи впораєшся? Господь попереджує нас у молитві «І не введи нас у спокусу…». Та людина впадає у спокусу і хоче незаслуженого пошанівку, багатства, керівного крісла… Каже, я варта більшого. І це змінює суть хрестоносіння. Господь приходить до людини і каже: «Носіть тяготи один одного». А щоб несли тяготи, треба спілкуватися, варто попростити помочі. А гординя не дає. Вона панує над багатьма людьми. Тому чимало з них не доносять хрест до кінця, вчиняють самогубство, завдають собі смерть.
– При сповіді дехто із віруючих запитує у духівника: «За що мені такі випробування Бог послав?» Певно, і ви не один раз це чули, владико?
– Швидше, нащо? Дуже часто Господь повчає людей, хоче щось показати, випробувати, нагородити, веде до чогось більшого. Але не простою дорогою, яку всі звикли бачити. У Господа свої погляди і наміри. Він же бачить душу кожного. Гріхи свідомі й несвідомі. Бачить, що людина помиляється і хоче вказати на це. Бог нікого не карає, не мстить, не переслідує. Він перебуває у любові до кожної людини, але вона має це побачити, відчути.
Господь хоче, щоб людина каялася, виправлялася. І приводить її до покаяння. Люди ж рідко коли каються у своїх вчинках. Наприклад, можна почути таке: «Подолаємо корупцію тоді, коли посадимо у тюрму п’ять друзів президента». Це хибна думка. Ми подолаємо вади тоді, коли п’ять грішників-хабарників приведемо до покаяння. Людина часто на словах прощає, але не забуває. А Господь, коли любить, все прощає.
Відчуймо присутність Бога на землі
– Нині, владико, непростий час і багато людей опиняються у складних життєвих ситуаціях. Коли хтось прагне допомогти, люди відповідають: «Мені вже ніхто в цьому житті не допоможе». Чи правильно вони чинять?
– Ні. Це очевидно. Необхідно щосили кріпити те, що Господь дав – життя, радість, любов. Хтось скаже: «Яка любов, коли хліба немає. Кажете Україну любити, а погляньте скільки навколо непорядку, біди, бандитів. Тільки й чути – там вбили, зґвалтували, принизили». Та спробуймо розібратися. Ось ми любимо один одного: хлопець дівчину, батьки дітей. А з чого складається людське тіло? З крові, неприємної рідини, слизі, перетравлених харчів тощо. Так що ж любимо? А любимо результат. Гармонію. Так і Україна складається із чинників, які нам часом неприємні. Та в підсумку ми маємо любити країну, наче матір. Бо Бог благословить і дерева зацвітуть, благословить і випускниці принесуть атестати, наречена піде під вінець… Дуже важливо, щоб людина відчула присутність Бога на землі. Є дійсно багато сміття, негативу. Але якщо бачити тільки це, то тоді у смітті й перебуває людина. Вона вже у пеклі. Бо воно починається тут, на землі. І рай також.
– У багатьох є батьки. Але дехто оформляє їх у геріатричний пансіонат. Самі їдуть за кордон, а стареньких залишають наодинці з проблемами.
– Це наслідки втрати любові. Відомо – що посіємо, те й пожнемо. Дуже часто сіємо ніби найкращі зерна, але десь не доглянули. Не відкрився інстинкт батьківства, материнства. В церкві кажуть: «Господь часто дає відповідь людині дитячою рукою». Це жорстоко і, здається, несправедливо. Але треба дуже жертовно підходити до виховання. Ми ж не просто живемо, працюємо, а діти самі собі ростуть. Якщо так, то вони «самі собі» і виростуть. Якщо десь злукавимо у вихованні дитини неувагою, перенесемо пріоритети на роботу, на матеріальні, а не на духовні цінності, закриємося, промовчимо – у майбутньому це в геометричній прогресії повернеться нам. Батьки згодом хочуть виправити ситуацію, але її не завжди можна виправити. Родина – це сталість. Це та одиниця, яку не варто міняти, не приймати кращих пропозицій. Тільки в сім’ї зберігається духовне багатство. Треба берегти родину, не кидати її й їхати на заробітки. Бо скільки ті заробітки понищили дитинства, розбили сімей. Просто люди стають чужими один одному.
– Виходить, кожен із нас є автором сценарію свого життя
– Господь є дуже демократичним. Він кожного кличе: «Будемо разом твою долю творити». А люди дуже часто нарікають на свої невдачі: «То мені так Бог дав». Ти подумай добре, людино, а може ти й сама щось взяла, що він тобі не давав. Бо кожен із нас бере участь у творенні своєї долі, свого хреста. І над цим завжди треба думати, особливо під час Великого посту.
Спілкувався Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області