Пані Людмила
pogliad.ua
A
A
A
Викладачка з йоги за методом Айенгара Людмила Мартиненко відзначає 70-літній ювілей і ділиться своєю радістю до життя
У затишній залі йоги-студії пані Людмила охоче ділиться своїм досвідом із читачами «Погляду». Усміхнена і струнка чернівчанка відразу дивує, розповідаючи, що за декілька днів відзначить 70-ліття. Каже, «багато людей у моєму віці почуваються такими, які вже життя прожили». А наша співрозмовниця у чудовій формі. Про це свідчить те, як вона легко стає в стійку на голові. При цьому жінка нарікає:
– Я дуже пізно почала займатися йогою і взагалі пізно почала приділяти увагу своєму тілу. Сьогодні, проводячи уроки, кажу молодим жінкам, що люди живуть, експлуатуючи своє тіло, і взагалі не зважають на нього. Вони не розуміють, що тільки маючи тіло, можуть якось себе реалізувати, чогось досягнути. Або ми можуть просто жити – їсти-пити, заробляти гроші, ні до чого не прагнути і це взагалі дуже тужливо… Насправді я зайнялася йогою не тому, що була такою просунутою, навпаки, у моєму житті було чимало запитань і хотілося на них відповісти. Яскраво пам’ятаю той період: мені 47 років, я пережила останню зі своїх операцій (у мене їх у житті було багато) і розумію, що руйнуюся на очах, перетворююся на старечу бабу. Власне, тоді збагнула, що треба негайно щось робити і змінювати.
«Важливо, щоб більше двох разів на одній й ті ж граблі не ступати»
– Що б порадили собі колишній із сьогоднішньої позиції, з набутим досвідом?
– Кожна людина повинна шукати відповіді на свої запитання. У першу чергу, має розуміти, які завдання ставить перед нею життя, і замислюватися, чому з нею відбуваються ті чи інші речі, особливо випробування. Необхідно розмірковувати, чи отримуєш необхідні відповіді на свої запитання, чи знаходиш вирішення ситуацій, в яких опинилася, чи розумієш чому взагалі ці випробування трапляються. Тепер точно знаю, що все, що в моєму житті трапилося, було для того, аби я поставила собі ці запитання і розпочала шукати на них відповіді. Шукати відповіді у собі, а не вважати, що хтось вам винен. Отже, хай би які випробування у житті з’являлися, необхідно ставити питання так: «Що я зробила не так і що тепер робитиму так, щоб це не повторювалося?». Важливо, щоб більше двох разів на одній й ті ж граблі не ступати. Також треба шукати вчителів – людей, які стоять вище на декілька сходинок у духовному плані. Бо у них завжди можна отримати хорошу пораду і слушну відповідь. І, знаєте, я дуже швидко почала знаходити вчителів, коли справді розпочала їх шукати.
– Ви аж ніяк не виглядаєте на свій вік, у чому полягає секрет?
– Я у 47-49 років виглядала на 35. Але це все від Бога. І зараз не виглядаю на 70. Це гени. Я нічого не хочу приписувати собі, чого сама не досягла. І сивини у мене практично немає – мої батьки також пізно посивіли. До речі, батько працював журналістом, а мама – бухгалтером. Чимало умінь перейняла від тата, хоча він був значно талановитішим за мене.
Якось писала вірші та наповнювала блоги. Це коли у мене був дуже високий емоційний стан. Тоді прямо-таки текла думка і я розуміла, що пишу добре. Проте абсолютно не можу писати без натхнення. Вже давно не пишу. Бо ці яскраві події були пов’язані із йогою та зустріччю із дуже великими вчителями. Вони стали для мене провідною зіркою. Неймовірно надихали. І що цікаво – вони прості і доступні, тобто це не якісь високо підняті в небо зірки і кумири. Тепер розумію, що не даремно у Біблії йдеться: «Не сотвори собі кумира». Тож до цих людей можна підійти, з ними можна заговорити, можна отримати від них благословення, можна почитати їхні книжки…
«Погляд» вітає Людмилу Мартиненко із майбутнім ювілеєм: любові, щастя, і добра, а також – многая літа
– Як змінилося ваше життя після йоги?
– Коли розпочала займатися йогою, моє життя докорінно змінилося в усьому. Я обирала тільки зручне взуття, перестала носити усілякі прикраси. Мені усе заважає. Все стало простіше. Ось останнє місце роботи – «Трембіта» – то 21 рік туди проходила в тоненьких панчішках, на підборах, в приталеній сукні, обов’язково з макіяжем та сережками-кільцями… І все це якось пішло через непотрібність. Зараз мені це заважає. У мене з’явилася улюблена справа життя, адже у 49 років діткнулася практики йоги…
«Якщо людина нічому не вчиться, то поступово у неї все цементується – і мозок, і рухи»
– Виходити на пенсію сьогодні страшно?
– Нестандартний, напевно, мій випадок. Я вийшла на пенсію у 55 років. У 57 звільнилася з роботи, тому що вона мені заважала їздити навчатися йоги. А зараз людям, в яких така пенсія, як в мене, хоч у мене ніби немаленька пенсія, але все-таки страшно. Не уявляю як це – жити на одну пенсію. Це дуже великі обмеження. Звичайно, людина може знайти, чим зайнятися. У мене є одна хороша знайома, в якої маленька пенсія. Знаєте, люди раніше не думали – на базарі працювали, а потім отримали маленьку пенсію, і їм зараз доводиться і десь квартири прибирати. Все одно на цьому багато не заробиш, але хоч якось вона справляється з тим, щоби оплатити квартиру тощо. І ось вона пішла у «Турботу». А там, з’ясовується, організовують усілякі курси і можна безкоштовно навчатися. Це одне із хороших рішень. Бо якщо людина нічому не вчиться, то поступово у неї все цементується – і мозок, і рухи. Людина стає відсталою і, зрештою, може почати розвиватися старече слабоумство, хоча це також питання генетики.
«Всього, чого навчають дітей, можна навчати і людей у поважному віці»
– Гадаєте, нинішнім пенсіонерам не потонути у безвиході, негативі?
– Питання складне. Це залежить від того, в якому стані перебуває людина. Різні поради можна давати, але найголовніше – бути зайнятим. Тільки-но з’являється багато вільного часу, яке нікуди подіти і немає грошей, щоби їх десь розбазарювати, і таким чином вбивати час, тоді людині справді стає дуже важко. Може просто впасти у депресію. Тому потрібно бути зайнятою. Треба виходити з дому, шукати спілкування, шукати людей, з якими цікаво. І потрібно чогось нового вчитися. Можна купувати вишивки, наприклад. Є речі, які допомагають зберігати нервову систему. Можна малювати. У мене є декілька знайомих – літніх жінок, які пішли на курси живопису і розпочали вчитися малювати. Взагалі, всього, чого навчають дітей, можна навчати і людей у поважному віці.
– Пані Людмило, як би описали стан щастя?
– Якось мене одна леді запитала: «Ви коли-небудь відчували мить щастя»? Я кажу: «Завжди, коли мої учні йдуть з уроку, відчуваю момент щастя. Бо щось хороше зробила, чогось досягла, побачила, що учні змогли подолати слабкість тіла, я додала їм свою силу волі у подоланні себе, і вони все зробили правильно. Вони йдуть і у них світяться очі. Ось вам і момент щастя».
Не треба, щоби моментом щастя було народження дитини, отримання якоїсь премії, якась перемога на змаганнях. Щастя – це коли ти займаєшся улюбленою справою і бачиш, що вона недаремна, що ти комусь потрібна.
– Знаємо, що викладаєте йогу і для старших людей?..
– Так, у нас є клас, який називається «Зрілий вік». Річ у тім, що неодноразово їздила в Індію і двічі відвідувала інститут, який створив наш вчитель, щоб поспостерігати, як там займаються з літніми людьми. І тоді я побачила, як з ними ведуть урок, як їх люблять і як багато, з’ясовується, вони можуть зробити. Просто їм треба допомогти зрозуміти, що вони ще багато чого можуть. І тоді відчула, що у мене є досить великий досвід, щоб з такими людьми працювати. Бо самовпевнені люди відкривають такі класи, не розуміючи, як обережно потрібно працювати з такими людьми. І люди, звичайно, як прийшли так і пішли. А нашому класу уже 2,5 року і він за відвідуванням, мабуть, найчисельніший. Люди приходять і залишаються. Навіть тому, що в них з’являється спілкування з такими ж, як вони. Адже в душі немає «похилого віку», а догляд за тілом з допомогою йоги допомагає тривалий час бути на одному рівні із молоддю.
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області