Військовий комісар Путильського райвійськкомату, підполковник Мирослав Рожка
pogliad.ua
A
A
A
Майже 5 місяців безперервних боїв на Луганському летовищі провели десантники 80-ї Окремої десантно-штурмової бригади
Шість років тому, в лютому 2014 року, розпочалася російсько-українська війна. Російська Федерація, порушуючи загальноприйняті норми й принципи міжнародного права, двосторонні й багатосторонні угоди, анексувала український Крим і Севастополь, окупувала окремі райони Донецької та Луганської області. В ті дні уздовж українсько-російського кордону були сконцентровані численні підрозділи російських збройних сил. 1 березня Рада Федерації дала згоду на запит Путіна про введення регулярних військ в Україну. Кремль був готовий окупувати Україну зі зруйнованою економікою і корупційною владою, що порозбігалась, фактично відсутніми армією, флотом і силовими структурами.
Але на захист східних кордонів прямо з Майдану вирушили добровольчі загони погано озброєних патріотів, підтягнулися більш-менш боєздатні частини Збройних сил України. Серед них була й 80-та Окрема десантно-штурмова бригада, в якій служив на посаді заступника начальника штабу 3-ї батальйонно-тактичної групи нинішній військовий комісар Путильського райвійськкомату, підполковник Мирослав Рожка (на фото).
Напад Росії на Україну став шоком
– Пане підполковнику, минає 6 років відтоді, як Росія нахабно захопила Крим, відтак розпочала бойові дії на сході України. 26 лютого називають днем початку війни Росії проти України. Де 2014-го служили ви, на якій посаді? Як сприйняли звістку про початок війни?
– З вашого дозволу, відповіді на ці запитання розпочну трохи здалека. Добре відомо, що Збройні сили України з чиєїсь злої волі поступово знищували. Дійшло до того, що на Буковині не залишилося жодної військової частини. Виявивши в окремих регіонах сепаратистські рухи, у другій половині 2013 року у Чернівцях почалося формування третьої батальйонно-тактичної групи. На той час я служив у Глибоцькому райвійськкоматі. Звідти мене запросили на посаду заступника начальника штабу-начальника оперативного відділення 80-ї Окремої десантно-штурмової бригади. Групу було укомплектовано технікою. Здебільшого її передавали нам на баланс із колишнього 300-го полку. Укомплектовували штати. Працювали без вихідних. Скажу лише, що від Різдва до травня мені пощастило побувати вдома двічі. Командир частини Дмитро Братішко спав у кабінеті. Його заступники, я у тому числі, дотримувалися його прикладу. Ми не готувалися до війни. Тому окупація Криму й агресія на Донбасі стали шоком. Здогадую, що й для більшості населення країни.
– Коли військовим оголосили наказ, що їх відрядять у зону бойових дій?
– Спочатку нашу батальйонно-тактичну групу укомплектовували кадровими військовими, а в березні вперше нам прислали мобілізованих. Резервістам пообіцяли, що їхні збори триватимуть лише два тижні. Під моє безпосереднє командування, наприклад, направили 54-річного резервіста із села Тереблече Глибоцького району. Цей чоловік мав служити перекладачем. Ніхто тоді й подумати не міг, що воєнні дії на Сході затягнуться. Прийшли люди непідготовлені, які забули як тримати автомат у руках. Готували бійців, в основному, на полігоні Прибан у Сторожинецькому районі, артпідрозділи – на Яворівському полігоні. Тилові підрозділи займалися тим, щоб техніка зрушилася з місця. Бо не секрет, що армію нещадно нищили агенти Кремля. Це ж хто додумався делегувати командувати українською армією росіян Соломатіна і Лебедєва? Тому волонтери-автослюсарі з ранку до вечора ремонтували техніку. Спочатку готували роту й артилерійську батарею. Але з’ясувалося, що висуватися на Схід має цілий наш батальйон.
Тривожна дорога на Схід
– Коли надійшла команда вирушати у луганському напрямку?
– Приблизно сьомого-восьмого травня нашому батальйону надійшла команда вирушати на Схід. За добу завантажилися і через три дні були в східному регіоні країни. Проте до кінцевого пункту призначення частина не доїхала кілометрів 50. Розвантажувалися цілий день у чистому полі. Коли сформували колону, над нею пролетіли два бойові гелікоптери. Тут чимало моїх товаришів по службі усвідомили, що ми не просто так приїхали на Луганщину – попереду бої. Далі був нічний перехід у район Старобельська і Новоайдара.
– Ніхто не «загубився» дорогою?
– Дорогою, ні. Але по мобілізації набрали таких водіїв, що вони ніколи керма військових тягачів у руках не тримали. У нас був «Урал», а водія на нього прикріпили, який їздив тільки на «дев’ятці». Вдосвіта приїхали в Юсуф. Виставили п’ять постів на дорозі, яка йшла від Старобельська до Новоайдара. З травня по червень стояли на постах. Артилерія виїжджала на виконання завдань. Її прикривала піхота. Дні були надзвичайно насичені. А 17 червня під Веселою Горою наші БТРи попали у засідку, в якій загинули кілька буковинців – рядовий Мізунський, старший лейтенант Файфура, сержант Мігован, сержанти Крисоватий, Якобчук, старший солдат Піцул, солдати Доник, Валявський, Леонтій. Раніше загинув прапорщик Пелехатий.
– Як однополчани сприйняли втрату бійців, з якими ще снідали разом?
– Знаєте, по-різному. Хтось сказав, що на війні всіляко буває, інші важко переживали втрату, а треті зізналися, що, мовляв, робіть зі мною що хочете, але я звідси нікуди не поїду. Бракувало поповнення. А тут ще вийшов закон, за яким мусили відіслати додому вчителів та тих, у кого на утриманні троє дітей. Група зменшувалася, а завдання залишалися попередніми. Щодня виїжджали на патрулювання, супроводжування. Перед виїздом збирали бронежилети по всьому батальйону. Тільки у червні почалося планове забезпечення військових засобами захисту. До речі, батько одного із наших бійців зі Сторожинеччини забезпечив увесь синів взвод бронежилетами.
Воля десантників 80-ки під час війни проти окупанта не зламалася разом зі стінами повітряних воріт Луганська, навпаки – лише загартувалася
– Коли звільняли населені пункти, чи було відчуття, що українські частини і далі можуть витісняти сепаратистів аж до кордону з Росією?
– На мою думку, могли. Але не буду стверджувати і когось судити. Наведу тільки один приклад. Коли ми вже були в Луганському аеропорту, на окуповані території заходив перший російський гумконвой. Проїжджала колона не далі, ніж півтора кілометра від нас. Її легко можна було ПТУРами розбити. Та нам наказали не чіпати автоколони. Якби ми знищили вантажі зі зброєю й боєприпасами, то може б і ситуація надалі була іншою. А так сепаратисти озброїлися і уже могли атакувати нас.
Завдання з охорони аеропорту виконали
Міжнародний аеропорт «Луганськ» було взято під охорону бійцями 80-ї десантно-штурмової бригади 7 квітня 2014 року, – розповідає пан Мирослав. – Після вдалого наступу і звільнення населених пунктів силами АТО на Донбасі на початку червня, проросійські бойовики почали посилено блокувати аеропорт Луганська. Десантники тримали кругову оборону, однак околиці аеропорту повністю вже не контролювали. Фактично гаряча фаза оборони Луганського аеропорту почалась 8 червня 2014 року. Тоді і ми прибули. Точно не пригадую скільки, але десь 140-150 військових із понад 500. Решта відмовилася їхати в гарячу точку. Такі ось «захиснички».
– Як зустріли вас загартовані боями оборонці аеропорту?
– У Луганський аеропорт я заїхав на Уралі, повному боєприпасів. Хлопці були раді, бо набої у них закінчувалися. Та ось супротивник зустрів нас вогнем із «градів». Все навколо палало. Пам’ятаю, злітна смуга була геть розбомблена снарядами і мінами. Нам протистояли чеченці й російські підрозділи. Про це розповідали місцеві люди. Вони, до речі, допомагали нам харчами. Декого з них згодом за це розстріляли чеченці. Стріляли так рясно, що голови не можна було підняти. Було багато поранених. Медики надавали їм допомогу просто на місці. На жаль, не всім могли допомогти.
– Чому не було підкріплення, якого ви потребували?
– Було. 14 липня перша колона військ Збройних сил України з боями прорвалася до аеропорту. Одночасно у другій половині липня сили АТО проводили наступ на північному сході Донбасу, в результаті якого 21 липня було звільнено місто Рубіжне, 22 липня – Сєверодонецьк, а 24 липня – Лисичанськ. На початку серпня українські військові підійшли до Луганська. Однак, наказу про штурм міста так і не було. Наприкінці серпня Москва відкрито кинула проти українців свої регулярні війська: 23 серпня почався контрнаступ за всіма напрямами. За кілька днів, через тривалі обстріли російськими бойовиками, інфраструктуру аеропорту була цілком знищено. Військові лишались відрізаними від світу без підкріплення, води та їди, та головне – без боєприпасів. Останній бій оборони Луганського аеропорту відбувся 31 серпня. Того дня близько сотні українських десантників чинили відчайдушний опір посиленому танковому батальйону Збройних сил Російської Федерації. Уночі проти 1 вересня 2014 року наші військові отримали наказ і вийшли з руїн аеропорту. Нам наказали прикривати відхід основних сил.
– На цьому завершилася ваша служба в АТО, пане підполковнику?
– Ні, звичайно. Вдруге на Схід мене командирували 2015-го. Але через мінно-вибухову травму я вже не міг служити у десантних військах, тому мене відрядили працювати у Путильський райвійськкомат. Там служу і досі. Займаюся призовниками, набираємо контрактників на службу, періодично турбуємо резервістів. Мені не доводиться ховати очі, коли люди запитують: «А ви там були»? «Був і не один раз», – відповідаю. Практично за один рік одержав звання майора і підполковника, за виведення військових із аеропорту нагородили орденом Богдана Хмельницького.
Новини Чернівецької області