Перед випуском з "учєбки". В брянському лісі
Фото з архіву автора
A
A
A
Розповідь колишнього військового
Аналізуючи події, що привели до розпаду СРСР, й особливо останніх шести років, дивлячись як зараз на десятках каналів сотні так званих експертів і депутатів різних рівнів голосять про братство і дружбу між народами, хочу поділитись враженнями від того, що пережив особисто.
Початок служби
Закінчив українську школу майже на відмінно, навчався у будівельному технікумі на економічному відділенні. Наука давалась легко і було навіть приємно: у групі було 30 дівчат і лише 4 хлопці. Специфіка професії!
Навесні 1971 року отримав повістку – треба віддати «священний обов’язок Родінє», відслужити в армії. Просив міського комісара, щоби дали довчитись, отримаю, мовляв, диплом, тоді будь ласка, хіба я проти. Та де там! Зате будеш служити в елітних військах…
Уже в поїзді, коли лейтенант Бурдов і сержант Баранніков повезли нас, 50 бранців з Буковини, у напрямку Москви, з’ясувалось, що таких як я – майже половина: студенти технікумів і університету. Крім жалю та злості, що не дали довчитись, було сумно за веселим студентським життям, одногрупниками. Мені особливо, адже у нашій групі були розважливі красуні, яких неможливо забути ніколи – Віра Артюх, Саша Бостан, Галя Брєжнєва, Валя Дудка, Люда Кочемасова, Лариса Крилова, Марічка Маценко, Зірка Олександрюк, Алла Чернічко, Ганнуся Федюк.
До Москви нас не довезли, висадили у Брянську, хоч це непогано – лише 800 кілометрів від дому. Місце служби – навчальна рота радіотелеграфістів 245-го спецвузла зв’язку Московського округу протиповітряної оборони. Добре казав комісар – «військові чистюлі». Це вам не телефоністи, які тягнуть кабелі по болоті.
Специфіка військового ремесла
За якийсь тиждень з’ясувалось, що не всі серед нас придатні до такого військового ремесла – приймати та передавати «морзянку» з високою швидкістю. Нездатних до азбуки Морзе перевели в телеграфісти, телефоністи, релейщики, засовці, дизелісти, до господарського взводу.
Таким чином я потрапив до першого відділення радистів, яких навчав сержант Лавриненко Сергій із Запоріжжя. Зі мною славні буковинські хлопці – Георгій Андрухович, Марко Бєйлін, Казимір Голубенко, Юрко Денека, Микола Кантемір, Толік Ковальський, Антон Малярик, Микола Пастушак та Зіга Унгерн. Два українці, два румуни, два євреї і чотири поляки – ось такий набір.
До другого були зараховані – Василь Кіцюк, Славко Краснійчук, Прохор Кучук, Желу Лупу, Серьожа Рогов, Гєнік Оларь, Славко Сємикін, Валєра Скиданюк, Юрій Сочнов і Сашко Стогов. Троє українців, троє молдованів і четверо росіян. Всі земляки, крім Сємикіна, який був сином полковника з Брянська. Командир відділення – сержант Буштрук Володя з Дніпра. А ось у телеграфісти попали Василь Баблюк, Петро Бородюк, Льова Гандельман, Іван Демчук, Йось Іванєр, Алік Іванєр, Боря Лівшиц, Іван Мінтянський, Іван Химко, Ізя Шапіро, Костя Юркін. Ще трьох – Сашу Дарабана, Василя Кавулю та Женю Прівіна відразу забрали в ЦОПП (центр з обслуговування передавальних пристроїв).
Єдиний литовець у нашій команді Дайніс Аугліс став телефоністом, Іван Ісак – поштарем, Міша Шандро – художником у клубі, а Василь Данилюк і Едік Войтку – кухарями. А ось Золік Траунєр і Льова Трахтенберг були комісован через місяць армійської муштри. Варто згадати і Раду Фалібогу, якого ще в Кіцмані з відправного пункту викинули з нашої команди за «п’янку» і відправили служити на Крайню Північ. Можливо когось я і забув згадати, але пригадується, що на якомусь етапі десь випали з «обойми» Льоня Ліберман, Аркаша Гройсман, Боря Кіршлєгєр та Гіца Шейман.
Це був саме той випадок коли на два роки поєднались представники національностей Буковини, з різними характерами та вихованням, абсолютно різними поглядами на життя, але оскільки були разом цілодобово і в умовах шаленого тиску системи, то згуртування пройшло миттєво і закон для всіх став один: «Всі – за одного, і один – за всіх!». Подальший розвиток подій і ситуацій підтвердив, що це було абсолютно правильно.
Ідеальною службою і не пахнуло
Перших пів року в навчальній роті ми були самі, а тому якихось проявів «дідівщини» чи муштри не відчули. Страждали лише наші євреї і то вранці, коли треба було бігти чотири кола навколо стадіону. Це було їм не під силу і тоді розумний та дуже толерантний замкомвзводу Володя Жуліков зменшив їм дистанцію наполовину. Вдячні бранці на його «дембель» скинулись і вручили старшині 500 карбрванців, що на той час було ого-го!
Першого місяця служби сталася надзвичайна подія (НП), яка була для всіх трагедією. В однин із вихідних, у неділю, на Десні втопився замполіт Швидко.
Річка протікала недалеко від нашої частини попри Курган Безсмертя на околиці Брянська – Бєжіца. Все би нічого, якби тому не «допоміг» втопитися начштабу Болдирєв. Вони разом випивали… Почались перевірки, пішли розмови… Командир Красніков, який мав йти на підвищення, залишився на посаді, бо всі знали, що його мав замінити майор Швидко. Безпосередньо на курсантах це ніяк не позначилось, але стало зрозуміло, що в армії явно щось не так. І не тільки з дисципліною.
Через тиждень трапилася НП у штабі округу, який дислокувався на території нашої частини. П’яний водій розбив службову «Волгу» командувача округу генерала Даніліна. Водій Володя Бондар з Вінниці отримав два роки дизбату. Ми часто з ним спілкувались і він завжди виручав – міг привезти будь-які замовлення і мав знайомих дівчат. Урвалося…
Бувало різне в караулі
А ще за декілька днів я заступив у караул по охороні частини з боку Десни і дач. Це близько кілометра території. Під охорону попадають чотири склади і господарство частини – свинарник, стайні з кіньми та бичками. Охорона серйозна: вартовий з карабіном СКС та трьома бойовими патронами. Але головне – вистояти у білий день, коли всі там ходять, а темної нічки – кайф, відпочивай, дрімай… Хіба що домовився з котроюсь із дівчат, то вона і допоможе скоротати зоряну нічку. Лазівка у паркані є, але вона відома тільки дотепним та обережним.
Ось і я перебув спекотний червневий день і дочекався ночі. Від садів і Десни – неймовірні запахи і звуки. Десь опівночі з того боку озвався знайомий голос, відхиляю дві дошки і в моїх обіймах чудове створіння – Оксана Приходько. Чарівна дівчина з Кобеляк Полтавської області, яка після закінчення інституту працювала на місцевому машинобудівному заводі. Ну хіба таке забудеться!? Вона ніби сестра-близнючка Валерії Заклунної, тодішньої зірки кіно.
Після тривалого спілкування ми трохи задрімали і тут чую Оксана переляканим голосом щось кричить. Розплющую очі і бачу, що на нас щось суне, але – не бичок, і не кінь, і не свиня…То – ЛЕВ!!!
Оксана махом у дірку, добре що була поруч, а я вже ледь галіфе не намочив, пересмикнув затвор і бахкаю у сторону царя звірів. Той десь звернув за склади, бо не видно його.
Піднявся ґвалт, на постріли прибіг майор – оперативний черговий. «Ти шо, твою мать? – каже, – напився, на гауптвахту підеш». Я ледве язиком повертаю зі страху(хоча з Оксаною пляшку «закарпатського» хильнули). Кажу йому, що там, за складом…
Майор хоробрий (пізніше з’ясувалося, що також собі «позволив»), чимчикує за склад і миттю звідти вискакує, як заєць, і попри мене… Втік! А лев знову йде на мене, а патронів вже нема.
Як я видряпався на березу, один Бог знає. А гвинтівка – під нею. Так мене і застали майор із нарядом рятувальників.
З’ясувалось, що того дня до Брянська заїхав чеський звіринець. Зупинились на Кургані, що навпроти нашої частини. Як лев втік із клітки, то вже інше запитання. Тільки дресирувальник, який його забирав, був «смертельно» п’яний…
А Оксані довелося під час свого чергового звільнення в місто (нас відпускали у неділю, хто заслужив) зливати віск від страху. І вийшло непогано. А мене відзначили, бо майор ініціював – «за чіткі дії на бойовому посту при затриманні лева».
Було у мене й випробування косою. Якось вишикував нас командир роти капітан Маньшин та старшина Хабаров. «Ну рєбятушкі, кто хочєт отлічітся? Кто умєєт косіть?», – питають. Я вийшов навіть не задумуючись, бо відразу зрозумів який це кайф – територія частини більше п’яти гектарів! За мною рвонув і Коля Кантемір, румун із Роші. Після деякої паузи вийшов і Желу Лупу, молдованин з Новоселицького району. На тому відбір добровольців скінчився. Отож, майже місяць наша косарська трійця демонструвала високий клас «комуністічєского труда». Вставали вранці о 5-тій й до обіду, доки відходила роса, клали на покіс добротні пахучі трави. А після обіду перевертали, підсушували, громадячи у копиці чудове пахуче сіно. Старшина був у захваті, мовляв, ще таких вдалих «работнічков» не мав. Викликав армійського завфермою Петра Карася, добродушного солдафона (до речі, полтавчанина), що готувався вже на дембель і наказав зарубати хорошу свиню. Так ми перейшли на посилене харчування. За наші гроші приносив нам вина і просив не зловживати. Ми ж вдячні, не підводили «старого» служаку, наливаючи йому повні стопарики, а собі – половину. Так за заготівлею сіна і впорядкуванням території минуло літо 1971 року.
Після «учебки» – служба у військах
У вересні всі склали екзамени і стали радіотелеграфістами 3-го класу (дехто просто телеграфістами). А вже на початку жовтня нас перевезли на нове постійне місце служби за 25 кілометрів від Брянська, де значився КП, тобто
командний пункт оперативного командування округу. Тут у глибокому підземеллі лісового масиву і чергували всі служби, що обслуговували авіакорпуси Воронежа, Єфремова, Тули та ракетні дивізіони Курська, Орла та Бєлгорода. Це був так званий перший південно-західний рубіж оборони Москви. Другий був нижче – на рівні Харкова–Донецька–Волгограда, а третій ще нижче – на рівні Криму, Кубані, Ставрополя. З’ясувалося, що бойове чергування, то досить непогане задоволення. Вже за місяць ми освоїли всі напрями зв’язку і знали час виходу на обмін радіограмами. А в перервах слухали те, що було категорично заборонено – музику та радіо «Свободу», «Німецьку хвилю», «Радіо Ватикану» тощо. В рамках розумного, звичайно. Хоча за 1,5 року, що залишилось служити, ніхто на такому не попався і тим паче не пропустив жодного бойового сигналу. Але таким чином ми знали про НП на атомній підлодці К-320 (1970 р.) та Мінському радіозаводі (1972 р.). У Союзі тоді про те ніхто не говорив. Та й взагалі, виходило, що громадянам СРСР «впарювали» щоденно 90 відсотків брехні. Ми були у шоці…
Що важливо, там у підземеллі не могло бути ніяких сутичок, бо всі розходились по своїх бойових постах – планшетисти, радисти, телеграфісти, ЗАС зв’язківці тощо. А доступ до всіх мав тільки головний оперативний черговий (не нижче підполковника). Подихати свіжим повітрям чи вийти у буфет можна було тільки з дозволу свого чергового зміни – прапорщика. Тому і гадки не було щось порушувати, завдання було, як зекономити трішки грошенят, щоб купити доброї ковбаски, або смачненьку сосиску чи шашличка. Інколи буфетниця Валька Чепурная могла роздобріти і налити 50 грамів коньяку. І не більше. Більше вона давала тільки Маріку Бєйліну і не тільки коньяку…
Пригоди супроводжували бойове чергування
А поза чергуванням були випадки, про які варто розказати. Адже саме там формувалися стосунки між різними групами та начальством.
Так ось, по приїзду в Глініщево (такий був поштовий адрес КП) ми застали дембелів, які вже відслужили та збирались додому. «Старикам» залишилося пів року, а «годкам» – один рік служби. Ми стали «напівгодками».
Всі в одній казармі: рота радіобюро (два взводи), рота радіоприймального центру (два взводи), рота телеграфістів, релейщики і госпвзвод.
У військовому містечку була ще одна казарма. Там рота охорони – чечени й інгуші), чотири житлових двоповерхових чотириквартирних будинки для офіцерів та старшин, штабний корпус з медичною частиною, будинок культури, їдальня, п’ять складів та свинокомплекс, стадіон зі спортивним майданчиком, котельня з лазневим комплексом.
Поки ми придивлялись та звикали до обстановки, сталась подія, яка сколихнула весь гарнізон. Уже другого вечора перед відбоєм у сушилці (уночі там сушили чоботи й онучі) знайшли закривавленого і непритомного дембеля Коновалова, на прізвисько Льоха Клишоногий. Його доправили в санчастину, а звідти до шпиталю у Брянськ, бо він так і не отямився. Більше його ніхто його не бачив, можливо, його комісували. Через два дні всю дембельську братію похапцем спровадили з частини, бо вони хотіли розборок та крові.
Трохи пізніше дізналися від нашого Мишка Шандра, який бачив, що Коновалов ударив земляка Зігу Унгерна. Та тільки попав, як кажуть, на свого. Той був непоганим боксером (хоча ніколи нам не зізнавався і нічим себе не проявляв) і «рубанув» правим прямим та лівим аперкотом. Падаючи, 100-кілограмовий дембель зачепив головою металеву штангу і проломив череп.
Ми ще не знали, як ця НП позначиться на нашій службі та командир роти капітан Кравченко і взводні – старший лейтенант Углянський і старший прапорщик Тимошенко (всі – українці) заспокоїли, мовляв, хлопці все буде добре, головне – дисципліна та виконання бойових завдань.
П’яний офіцер – норма
Згадаю і командири радіобюро капітана Чарінцева, старлея Домашнєва, лейтенанта Бурдова, які були п’яницями. На це замполіт Володя Мірошник (родом з Донецька) казав: «Будьмо завжди тверезі й напоготові, бо ми на першому рубежі». Був ще, правда, зампотєх білорус – Вітя Медвєдок, веселий, грамотний і дотепний – «…ми ж з вами брати-слов’яни. Треба тримати марку». І це була правда… Наш буковинський призов не підвів нікого жодного разу.
А ще через за тиждень – нова пригода. Так звані старики-воронежці, підопічні Чарінцева-Домашнєва, що були вільні від чергування, майже цілим відділенням рвонули у самоволку до найближчого села. Коли їх привезли добряче п’яних у гарнізон – це вже було не смішно.
Минуло кілька місяців і таке ж повторили вже «годки». Ще один з них – Показанніков, взагалі утік, і його оголосили у розшук. Вітька Стрєкозов накрав якихось радіоламп та запчастин і відправив їх посилкою додому. Звичайно, це викрили.
Натомість строковики-буковинці на «відмінно» відбули корпусні навчання. Одне слово, служили Отчізнє на совість. Практично всі побували вдома у 10-денних відпустках. А ще заслужили повагу і підтримку в гарнізоні та навколишніх селах, бо наші хлопці створили вокально-інструментальний ансамбль «Буковинець», який щосуботи влаштовував танці. А тоді ж на весь Союз гриміли пісні «Червона рута», «Водограй» тощо. Найвдалішими солістами були Іван Ісак, Мишко Шандро та Йоц Іванєр.
Було і дозвілля, і спорт
Мені вдалося стати чемпіоном Брянської області з плавання в трьох видах, а зі своїм командиром Кравченком у складі футбольної команди гарнізону вперше обіграли місцевих районних чемпіонів. А ось на першості округу зі стрільби з карабіна на 300 метрів мене «перестріляв» лише якут Михайлов який і став чемпіоном. Практично всі наші хлопці отримали «1-й клас спеціаліста радіозв’язку» та «1-й спортивний розряд по радіоспорту».
Щоправда, потрапив я в немилість замполіта Мірошника, бо не хотів вступити до партії, але коли туди подали заяви наші хлопці Ковальський, Стогов і Сємикін, він змінив ставлення, та справжнім другом став коли написав текст до нової стройової пісні, бо «Катюша», «Варшав’янка», «Крассная армия всех сильней» і «Не плачь, Маруся» вже добре всім проїлися.
Довелось пізнати і людех таких національностей, як узбеки та німці. Перші –«недалекі», ліниві та неохайні, відбували службу на різних допоміжних посадах: каптьорщики, хліборізи, кочегари, тощо. А ось німецькі колоністи з-під Омська, то були справжні і поважні інтелігенти. І перші, і другі – люто ненавиділи радянську владу та тодішні порядки.
Два роки, які позначилися на житті
Через два роки ми всі повернулись додому. На службі прапорщиком залишився лише Сашко Стогов, за професією радіомонтажник. Він був справді толковим спеціалістом і як потім дізналися, після здобуття вищої військової освіти, дослужився до полковника.
Для нас усіх та військова служба (хоч і без великої муштри) була двома роками втрачених можливостей, Дехто втратив фінансово чи у кар’єрному рості, чимало – коханих, близько половини хлопців – набули невиліковних хвороб, бо не всім так зване загартування пішло на користь. Не дивно, що протягом перших десяти років після демобілізації, більше десятка хлопців пішло з життя. Сьогодні ж, напевно, з десяток ще є серед живих…
Пішли з життя 2019 року Микола Пастушак з Хотина та Казимір Голубенко з Чернівців… Вічна пам’ять і земля пухом!
Головне, що під час служби, завдяки доступу до інформації з-за кордону, ми переконалися, що того часу в Союзі все будувалось на великій брехні. І треба було з тим миритись ще довгих двадцять років. Не мирились лише євреї, які їхали в Ізраїль, Німеччину, США та навіть Узбекистан (Марк Бєйлін).
Сьогодні ж, в умовах війни з Росією, бачу як з неохотою йдуть юнаки до українського війська. Відкуповуються, тікають за кордон.
Немає патріотичного виховання молоді. На Буковині мало не кожен третій не проти повернення Росії з її порядками, церквою та брехнею. Корупція живе від верхів і до маленького сільського старости. Сумно та тривожно! До чого ж ми прийдемо?
Василь Мойса,
Почесний ветеран Буковини,
полковник Українського козацтва,
крайовий писар Буковинського коша
Новини Чернівецької області