Поект-лірик, знаний культуролог Володимир Вознюк
Фото Анатолія Ісака
A
A
A
У новорічно-різдвяні дні буковинець святкує 70-річний ювілей
Володимир Вознюк – відомий поет-лірик, автор десяти поетичних збірок, член Національних спілок письменників і кінематографістів України, лауреат багатьох премій, заслужений працівник культури України. Вознюк знаний як культуролог, він є автором книги лекцій з культурології. Та основне його амплуа залишається незмінним протягом чотирьох десятиліть – Кобилянськознавець. Ось і в черговій книзі «До джерел культури Буковини», яка побачила світ наприкінці 2019-го, дослідник родини Кобилянських відкриває читачам справжнє місце народження дідів і прадідів Гірської Орлиці, повідає про взаємини Ольги Юліанівни з відомою громадською діячкою і письменницею, тернополянкою Іванною Блажкевич, їхнє листування та візит останньої на Буковину.
Це друга книга досліджень, спостережень і спогадів автора про культуру Буковини і найліпший подарунок до ювілею. Про свої книги – минулі й майбутні, творчі здобутки та життєві дороги розмова з Володимиром Вознюком.
Надихали на творчість Карпати
Лірика червоною ниткою проходить практично у кожній збірці Володимира Вознюка. Свої ніжність і захоплення дарує він понад пів століття Музі, яка приходить до нього у різних іпостасях – Дівчини, Жінки, Дружини, Коханої… Інше уподобання – гори Карпати, рідні гірські перевали, де минуло дитинство і юність, де жили батьки – Марія Максимівна й Аксентій Миронович.
– Нещодавно, пане Володимире, побачила світ ваша нова поетична збірка «Карпатське око». Ви присвятили її своїм рідним – матері, батькові та дружині Людмилі. Це данина вдячності вашим близьким?
– Ми у вічному боргу перед батьками. Повернути його не кожному вдається. Нова збірка з посвятою лише мала часточка вдячності людям, які подарували мені життя, були і залишаються дороговказом упродовж семи десятків років. «Ні татові, ні мамі, ні дружині, отак, як схаменувся нині, про них святої правди не сказав». Ось і намагаюся сказати все, що накопичилося в серці. Щоб десь на небесах вони почули: «Всупереч всіляким всує весна воскресіння вістує».
– У книзі про «Культуру Буковини» розповідаєте про події та людей, знакових для історії культури краю. Що надихнула вас до написання цієї прозової збірки?
– На буковинських теренах сховано стільки нашарувань самобутньої культури, що і нам, і наступним поколінням трудитися і трудитися. Візьмімо, до прикладу, Шипинську землю, де археологи знайшли найдавніші пам’ятки трипільської культури. А скільки незвіданих таємниць ховається на території села Василів, яке, за легендами, заснував князь Василько. Мені дуже хотілося бодай торкнутися цієї історії й передати наступним поколінням те, що вдалося розвідати, дослідити. Відкривається вона дослідженням про місця, де народилися і жили предки Ольги Кобилянської. Раніше помилково вважали, що її дідусь з бабусею народилися десь біля Бучача. Насправді ж рід пішов із села Баб’янка, що поблизу Коломиї.
Крім того, в книзі надруковано дослідження про письменницю Іванну Блажкевич, незаслужено призабуту Софію Окуневську, спогади про незабутнього Богдана Ступку, геніального поета Віталія Колодія та інші.
– Тема Кобилянських вам найближча. Певно, ніхто нині не знає стільки про цю талановиту родину. Розкажіть про свої праці, життя і творчість людини, у музеї якої ви трудитися понад 47 років.
– Після закінчення філологічного факультету Чернівецького держуніверситету 1972 року я почав працювати старшим науковим співробітником у Літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської. В одноповерховому будинку на вулиці Дмитрова, 5, де мешкала письменниця у 1929-1942 роках, звідки була похована, і який від 27 листопада 1944 року є її музеєм. На переломі 1986-1987 років затвердили директором. З того часу дослідження творчості Ольги Кобилянської стало справою мого життя. Спочатку публікував свої дослідження у буковинській пресі – газетах «Радянська Буковина», «Молодий буковинець», згодом – у республіканській. 1983 року в київському видавництві «Дніпро» вийшла моя перша книга – «Про Ольгу Кобилянську: Нові матеріали. Роздуми. Знахідки». В ній дослідження генеалогії роду Кобилянських, аналіз щоденників, автобіографій, спогадів, записних книжок, листів письменниці, епістолярії усієї родини, записок, інших музейних (експонованих й архівних) матеріалів.
Далі була біографічно-краєзнавча монографія «Буковинські адреси Ольги Кобилянської» , яка побачила світ 2006 року. Згодом вийшли інші книги…
– І в кожній з них нові дослідження…
– Звісно. Не будеш же людям переповідати одне й те ж. Наведу приклад. Дуже довго ніхто не говорив, що Ольга Кобилянська, попри все, займалася ще й пісенною творчістю. Насправді все просто. Вона закінчила німецьку школу, тому їй простіше було записувати свої думки латинськими літерами. Ось і пісню «Козак коня напував…» письменниця записала у такий спосіб. І так кілька інших ліричних поезій.
Батько благословив на правду
– Та все-таки, пане Володимире, насамперед ви поет. Десять поетичних збірок – це вагома творча праця. А з чого все починалося?
– Віршував, пригадую, з дитинства. А перший вірш «Іде весна Карпатами» з’явився друком у Вижницькій районній газеті. Саме в день виходу отар на полонини. Публікація надихнула мене. Теми й образи вже не покидали, тож з-під пера виходили дедалі нові поезії. Надсилав у різні газети. Десь у 16-літньому віці переміг у конкурсі молодих поетів.
– Певно, вже тоді думали про видання своєї друкованої збірки?
– Була така думка. Та не все так хутко. Я дебютував зі своєю поезією в районці 1964 року, а перша книга «Твої кроки» побачила світ аж 1982-го. На те були причини. Річ утому, що я народився в родині священника. А за радянських часів знаєте як до цього ставилися. Так ось, коли виходила перша книга, мене спонукали до того, щоб виступив у пресі й сказав, що не поділяю батькових поглядів. Звісно, я не міг цього зробити. Мій батько завжди наголошував, що треба жити по правді, чесно. Тому і відмовив агітаторам і працівникам спецслужб. Казав їм, про мої погляди судіть із того, що я написав. Пізніше мій унівеситетський викладач, письменник Михайло Івасюк зізнався: «Якби ти це тоді зробив, я б тобі ніколи руки не подав».
«А Ви спозараночку, тату, куди?//. В горах вляглись на дорогах льоди.// Старші роки прагнуть теплого пледа,// а не старенького велосипеда. //Мовби не чує, та словом ворожить –//з Богом усюди, а він допоможе».
– Знаю, що дітям священників нелегко було прокладати дорогу в житті. Чи мали з цим проблеми?
– Якщо відверто, не особливі. Мріяв пов’язати долю із журналістикою. Газетяр Борис Непийвода переконав, що це найкраща справа життя. Однак відомі вже на той час літератори Анатолій Добрянський і Богдан Мельничук переконали піти на філологію. Казали, якщо не будеш гарним філологом, то не станеш також добрим журналістом. Я прислухався до їхньої поради.
– Чи багато ваших поезій стали основою для написання пісень?
– Першу пісню «Відлуння твоїх кроків» ми написали разом із Володимиром Івасюком. Молодий тоді ще композитор завітав до приятеля Миколи Коломійця, з яким разом сходили на гору Ельбрус. У Володі народилася гарна мелодія, і він попросив Миколу написати вірші. Колега затягнув із виконанням замовлення. Я ж записав мелодію на магнітофон «Весна» і підібрав текст до мелодії. Відтоді почалася моя співпраця з ним. Він був дружбою на моєму весіллі. Уже згодом у пам’ять про нього написав пісню «Із голосу скрипки, або соло для Володимира Івасюка». «Відлуння» виконували Софія Ротару, Лідія Відиш, Таїсія Повалій. Пісня «Казка гір» у виконанні колективу «Піккардійська терція». Вона була написана 1969 року. Чотири вірші на музику Олени Чмут виконує Академічний хор Чернівецького національного університету.
Зіграв у фільмі роль священника
– Володимире, є кілька художніх фільмів про Ольгу Кобилянську. Чи звертаються до режисери за консультацією, готуючи постановки чи знімаючи фільми?
– Звертаються. Свого часу мене запросили працювати консультантом у кінострічках «Меланхолійний вальс», «Зірка шерифа» та «Для домашнього огнища». «Меланхолійний вальс» знімали у Чернівцях, Вижниці. Режисером був Борис Савченко, сценарій написав Василь Портяк. Я був у них головним консультантом, а ще несподівано для себе зіграв роль священника. Мені робити це було не важко, бо з дитинства паламарював, допомагав татові під час служби.
Сцену похорону знімали під Києвом. Савченко попросив мене перекласти «Отче наш» українською мовою. Я знав молитву, але старослов’ֽянською. Переклав. Вирішив перевірити її на людях. Підійшов до масовки, незнайомих жінок, а вони кажуть – ми не знаємо молитви, бо після революції церкву закрили, священника відправили на Соловки. Молитва звучала у фільмі. Здається, добре вийшло…
– Оповідання про Гірську Горлицю написав колишній міністр культури України Василь Вовкун. Він же й інсценізував його. Здається, вдало.
– Так, Вовкуну вдалося показати письменницю такою, якою вона була насправді. Він запросив мене консультувати постановку. До багатьох порад дослухався. Акторка Діна Анепська гарно зіграла роль письменниці.
– А ось вистава «Юліан Цезаревич» у виконанні нашого театру мені не сподобалася. Знаю, що й ви не були в захопленні від неї. Це правда?
– Дуже невдала поставновка. В ході підготовки я неодноразово попереджав режисера, що Цезаревич в Ольги Кобилянської – це український патріот. А він зробив з нього якогось гультіпаку.
– Над чим працюєте зараз, пане Володимире?
– Задумав нову книгу про Ольгу Кобилянську. І хочу продовжити роботу над поетичною збіркою. Сподіваюся, читач їх побачить.
Спілкувався Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області