Втілює ідею Андрія Тужикова і позбувається депресії

Гуцульський килим на стіні дворика Українського народного дому з’явився завдяки ідейному натхненнику, письменнику Андрію Тужикову та відповідальній Тетяна Марценюк, яка є координатором проєкту «Академія містомалювання».

– Ми взагалі хотіли тут Івана Франка геометричного зобразити, але під час обговорення Андрій Тужиков сказав в останній момент: «А давайте килим намалюємо», – розповідає Т. Марценюк. – Це своєрідна данина нашим традиціям, а з іншого боку – стьоб: всі знімають килими, а ми – навпаки. І цього року я не змогла знайти художників, які хотіли б тут щось намалювати. У когось не було часу, хтось – не відписав чи не захотів, бо просто йому це нецікаво. А я вже пообіцяла Андрію, що ми тут щось зробимо. Потім подумала: «Ну, щось нескладне могла б і сама зробити». Підготовка тривала досить довго, боялася щось не так зробити, бо вперше самотужки на стіні малюю. І тому дуже сильно затягнула з цим, але, гадаю, професійний художник зробив би це максимум за три дні. Я ж присвятила цьому заняттю більше місяця.

– Скільки робіт створено за два роки проєкту, який кошторис, чи отримують автори стінописів гонорари за свою роботу?

– «Академії містомалювання» два роки. Торік ми створили 30 картин, а цьогоріч – шість. На витратні матеріали пішло близько восьми тисяч гривень (п’ять торік і зо три цьогоріч). Ані художники, ані координатори не отримують фінансової винагороди, усі працюють безкоштовно, на волонтерських засадах. Тобто для нас це розвага, мені це подобається, подобається бути чимось зайнятою. До того ж спілкуюся з цікавими людьми.

– З чого усе розпочалося?

– Це була ідея Олексія Каспрука. Торік восени я побачила на сторінці у фейсбуці художниці Христі Венгринюк оголошення про пошук волонтерів для цікавого проєкту. Я їй написала, і вона сказала: так, гаразд.

Ідея полягала в тому, щоби зробити дуже маленькі малюночки, щоб додати якоїсь цікавинки місту. А цього року ми захотіли зробити щось масштабніше. Проте не всім мешканцям це сподобалося.

– Тетяно, ви за освітою художник, звідки мате хист до малювання?

– Ні, зовсім не художник. У мене немає художньої освіти. Я за освітою журналіст, два роки тому закінчила львівський журфак.

До художньої школи не ходила, але в дитинстві малювала. У мене дідусь дуже цікавився мистецтвом, збирав картини, різних художників. У нього було кілька книжок з мистецтва і з репродукціями величезна книжка. Коли мені було три роки, то з тих книжечок будувала будиночки, але потім підросла, щось пробувала змальовувати з тих книжок, мені подобалося це. Дідусь дуже мене заохочував до цього. Сам не малював, він більше любив теорію. Часто хвалив мої роботи і навіть обрамляв їх у рамочки і вивішував на стіну. Коли приходили його друзі, то він всім їх показував, цілу екскурсію робив. Це було щось страшне (усміхається, – авт.).

– Зараз, коли створюєте арт-стінопис, фактично переноситеся в той безтурботній час – дитинство?

– Та я би не сказала. Коли ми розпочали, була з напарницею Діаною, цього року вона вже не брала участі. Ми з нею координували все і спершу жодна з нас не знала, як це має виглядати, це було щось цілком нове для нас. І коли починали, уявляли собі, що наша роль полягатиме в організації: носитимемо чайок, якісь цукерочки, забиратимемо фарби… Тобто будемо допомагати, домовлятися, шукати художників. А виявилося, що ми робили абсолютно все-все. І малювали, і стирали, і шпаклювали… І коли ти забіганий-захеканий, нарешті, зупиняєшся і починаєш малювати, то це дуже умиротворяє, врівноважує. Ти береш пензлик, починаєш малювати і про все забуваєш, тобто це дуже заспокоює.

– Як змінилося ваше життя, після того як погодилися на участь в цьому проєкті?

– Якщо чесно, то дуже сильно і в кращий бік. Бо я не могла себе знайти взагалі. Проєкт дуже допоміг мені позбутися депресії. Тобто арт-терапія працює, і дуже сильно. Звісно, не впевнена, що це в усіх випадках допоможе чи тільки вона допоможе, але те, що допомагає – то факт.

Окрім того, для художників це дуже класний спосіб заявити про себе. Коли малювали, то до нас підходили люди і просили контакти в художників і, здається, навіть були замовлення.

Художник Нікіта «Slam» намалював Ангела, Джексона і Боба Марлі

– Нікіто, розкажіть, будь ласка, як і чому обрали для себе фах художника. І що вам, молодому митцю, дала участь в Академії містомалювання?

– Насправді, як і більшість людей, всі ми малюємо в дитинстві, потім це все переходить у більш усвідомлений вік, є просто ті, хто більше до цього схильний.

Мені ці проєкти дають великий поштовх для того, щоб більше розвинутися і вчитися, мені подобається така справа.

– Чому обрали саме ці зображення для творчого самовираження?

– Мені хотілося зробити ці роботи змістовними, тому обрав відомих артистів та їхні цитати.

– Що було найскладніше малювати, а що далося легко?

– Коли все розумієш, як потрібно зробити, тоді значно простіше працювати. Складно писати великі роботи без драбини (усміхається, – авт.).

«Перейти з полотна на стіну дуже приємний процес, який дарує неймовірні емоції»

Я ще з дитинства мріяла стати художницею. Закінчила Хотинську художню школу(родом і Хотина, але вже 10 років живу в Чернівцях).
Проте коли настав час вступати до університету, обрала спеціальність «журналістика» у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича. Працювала на телебаченні в Чернівцях. Здобула магістра «журналістики».
Але навіть попри цікаву роботу, відчувала, що мені чогось не вистачає. Звичайно, я не переставала малювати.
Згодом зробила вибір професії ще раз (усміхається, – авт.), вже більш зріло та свідомо. Почала згадувати, бо щось уже знала, а потім – вчилася та саморозвивалася. Так реалізувала дитячу мрію і стала художником.
Проєкт Академія містомалювання дав мені хороший і важливий для мене досвід. Для будь-якого художника перейти з полотна на стіну дуже приємний процес, який дарує неймовірні емоції. Дуже вдячна проєкту та його координатору Тетяні.
На стіні неподалік зупинки «Мікрорайон», що на проспекті Незалежності, я створила малюнок на екологічну тематику, бо мала бажання написати зображення, яке б стосувалося кожної людини. Щоб змушувало задуматись і давало поштовх ставати кращими. Екологічна проблема наразі дійсно на часі. Мало того, від нас залежить, в якому світі будуть жити наступні покоління. Ми ж хочемо для них світлого майбутнього.
Робота над цим артом тривала приблизно дев’ять днів. За весь період праці до мене підійшли лише дві людини з негативною оцінкою. Тобто майже всі перехожі дякували за те, що я творю красу. Вразило, що люди старшого покоління дуже лояльно та позитивно відгукувалися про роботу.Ольга Колодницька, художниця

Ольга ШУПЕНЯ

   
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”