Тренерка Оксана Рурик: Має гармонійно поєднуватися і духовна, і фізична краса

Кажуть, що незамінних людей немає, але цього не скажеш про чернівчанку Оксану Рурик. Якось їй довелося залишити своїх підопічних, але вони не змогли займатися з іншим тренером, і розбрелися. Та коли через декілька місяців повідомили, що їхня тренерка повернулася, вже наступного дня всі були «в обоймі».

З вигляду пані Оксана маленька і тендітна, але її внутрішня сила і напрацьована фізична витривалість змушують йти за нею.

«Я дуже мріяла вступити до театрального інституту»

– Оксано, ким мріяли стати у дитинстві, чи готувалися до якоїсь конкретної професії?

– Мене виховували бабусі.

Бабця Калина по татовій лінії читала мені Кобзаря. Разом з нею вчила напам’ять вірші Шевченка, коли ще не вміла читати. Також завдяки їй опанувала ремесло вишивання і навіть ази фінансової грамоти. Тож у 10 років я вже мала свою книжку в «Ощадбанку» і, між іншим, у 20 років за ті гроші вмеблювала квартиру.

Друга бабуся, Оксана Іванівна, була вчителькою молодших класів. Вона водила мене з малих років до школи і заставляла на сцені декламувати вірші, брати участь в образотворчих конкурсах, ходити до музичної школи. І я дуже мріяла вступити до театрального інституту, доки не трапився конфуз. На святі, приуроченому осені, я забула вірш. Мені стало не по собі. Саме в той момент зрозуміла, що ніколи не зможу бути акторкою, бо з’явився страх сцени. Для мене, 12-річної дівчинки, це була велика трагедія…

«Це тепер вже знаю: якщо є проблема в спині і ви далі виснажуєте себе фізичною працею, то вона нікуди не дінеться…»

Оксана Рурик

«У школі казали, що погано граю в баскетбол і не вмію танцювати»

– Ваш шлях до спорту був устелений трояндами?

– До спорту мене взагалі ніхто не привчав. У школі через мій малий зріст казали, що я погано граю в баскетбол, а коли записалася на народні танці, то там діти були категоричними: заявили, що не вмію танцювати. Було й таке, що у шостому класі не змогла пробігти навіть 60 метрів, усе через біль під ребром. У 14 років зрозуміла, що треба рятуватися, бо біль у печінці часто давав про себе знати. Тоді з подругою-сусідкою почала бігати. Звісно, спершу ходила і трішки «підбігала», але за декілька місяців я вже змогла по-справжньому бігати. У 17 років мені захотілося зайнятися дзюдо. На той час вже навчалася в будівельному технікумі. І якось моя чернівецька подруга повідала, що до них до школи приходив тренер, який набирає в спортивну секцію дівчат, на дзюдо. І наша компанія з чотирьох подруг пішла на перше тренування. Добре, що наступне було через тиждень (усміхається, – авт.). Мене боліло все і навіть шкіра на голові, бо там є вправи, коли качаєш м’язи шиї, спираючись на голову. Але десь через три тижні болі припинилися і мені ці тренування почали значно більше подобатися. Коли навчання в будівельному технікумі добігало кінця, треба було вибирати місце по направленню на роботу. Тож мої плани були такими: після технікуму вступатиму у медучилище (чомусь дуже захотіла бути лікарем), а потім піду в медінститут і паралельно займатимуся спортом. Але сталося не так, як гадалося. Направлення в міста, де бути секції з дзюдо розібрали і мені довелося взагалі відмовитися від розподілення. Класна керівничка мусила писати директору пояснювальну записку, чого це я відмовляюся. Опісля вона підговорила групу, щоб мене переконали, аби я взяла направлення в місто Броди. До того часу навіть не знала про існування такого міста у Львівській області. І одногрупники наввипередки почали розповідати мені, що Броди дуже гарне місто, що там дуже багато молоді. Я чомусь повірила їм, але коли вже приїхала на роботу в Броди, то з’ясувала, що цьому місту нещодавно виповнилося 900 (!) років… Незабаром розпався Радянський Союз і довелося думати про виживання (тоді я отримала квартиру як молодий спеціаліст). Тож зайнялася бізнесом. Психологічно мені було його легко будувати, бо ще з дитинства із дідусем по татовій лінії їздила в Івано-Франківськ торгувати городиною. Адже у Снятині мали великий сад. А бізнес – як вірус, дуже сильно затягує і я не звертала уваги на болі в спині, які з’явилися від перевтоми, аж доки не довелося в хребет колоти уколи. Саме тоді згадала про спортивне минуле і вирішила, що зможу себе витягти. Думала, як почну займатися – біль одразу вщухне. Також постійно ходила на масажі і відвідувала сауну. Це тепер вже знаю: якщо є проблема в спині і ви далі виснажуєте себе фізичною працею, то вона нікуди не дінеться. Але тоді вірила, що треба змінювати масажистів один за одним і якийсь з них точно сотворить диво. І диво сталося. Один новоспечений масажист защемив мені грижу так, що не було іншого виходу, як поїхати до столиці на операцію. Після оперативного втручання лікар сказав, що до фітнес-занять можна повернутися аж через рік, але я, звісно, витримала лише 50 днів «відпустки» і на перших тренуваннях після операції були відчуття, наче мені з двох боків вдарили палкою по нирках.

«Я просто знала: якщо маю там вчитися, то удача мене не покине»

– Хто посприяв у період становлення вас як тренера?

– До операції я вже сім років проводила тренування в Бродах, тоді у мене не було спеціальної освіти, але чернівецька подруга Альбіна Райлян була фітнес-тренером і вона своїм прикладом надихнула мене на такий вчинок. Також суттєво мені посприяла в Бродах дівчинка зі спортінтернату, легкоатлетка Іра Скиба. Спершу ходила до неї на тренування з аеробіки. Потім вона вступила до Львівського державного університету фізичної культури і мені також запропонувала подати документи. У мене не одразу вийшло знайти час, щоб зайнятися освітою. І 2009 року, коли ввели ЗНО, я в останній момент вирішила, що подам документи. Абсолютно не готувалася ані до тестування, ані до іспиту з фізпідготовки. Просто мала за плечима життєвий досвід і добре знала: якщо маю там вчитися, то удача мене не покине. Це рік минув після операції на поперекову грижу. Тож при проходженні медкомісії в університеті я свій рубець прикрила і так була допущена до іспитів з фізо. На іспит приїхали дівчата-бальниці з партнерами і в шикарних сукнях, а я сиджу і думаю, що поняття не маю, як маю скласти спеціалізацію. І тут випадково прочиняються дверці підсобки, в якій побачила степ-платформи. Тож коли дійшла моя черга, попросила степ і мені дозволили показати вправи, які давала на своїх тренуваннях. Потім довелося віджиматися, робити колесо (допомогли тренування з часів дзюдо), плавати в басейні 100 метрів і пробігти кілометр на годину. Мені пощастило, адже за рейтингом при вступі була п’ятою. Так розпочалося моє навчання. Під час сесій з подругами-одногрупницями ходила на різні види тренувань, як до наших викладачів (на акробатику і гімнастику), так і до інших хореографів (на контемп і бачату). Наша група складалася з молодих людей після школи, майже всі тоді працювали тренерами. Після закінчення університету я за рекомендацією моєї подруги потрапила у на роботу у Львівський фітнес-центр «Малібу». Там працювала інструктором групових занять і тренером персонального тренування. За рекомендацією іншої подруги-одногрупниці Оксани  паралельно розпочала працювати в м. Дубно Рівненської області в реабілітаційно-оздоровчому центрі.

– Де підтримуєте форму і як підвищуєте свою кваліфікацію?

– У Львові в «Малібу» тоді головним тренером була Юля Коваль із Харкова. Вона давала дуже хороші семінари з фітнесу і з управління спортивними клубами. 2015 року у Львові вперше почали проводити фітнес-конвенцію і мені було цікаво туди потрапити. Керівництво «Малібу» домовилося за знижку на фітнес-вікенд для тренерів свого клубу. За п’ять років після закінчення університету я була тричі на фітнес-вікенді у Львові, на йога-марафоні в Івано-Франківську (де шестеро тренерів упродовж восьми годин безкоштовно проводили майстер-класи), на семінарах із контемпу, карате, йозі, НІІТ (це види високоінтенсивного тренування), нутріціології, кінезіології, з персонального тренування, бендах (тренувальні резинки), 3D-фітнесі і це ще далеко не все…

«У багатьох важка економічна ситуація, але ранкові пробіжки потребують тільки вашого бажання»

– Поділіться, будь ласка, своїми дієвими життєвими правилами?

1. Постійне навчання дає мені право робити висновки, що фізичне виховання є корисним для здоров’я.

2. Людина, яка займається спортом (чи фізичними навантаженнями), стежить за своїм харчуванням (бодай не переїдає), не жаліється усім і не розвиває негативних тем для спілкування, – виглядає значно привабливішою і приємнішою.

3. Нове – це добре забуте старе, адже ідеал людини, який передбачає гармонійне поєднання фізичної і духовної краси, започатковано ще у Стародавній Греції.

4. Якщо ви далекі від фітнесу і спорту, то перші свої заняття в залі обов’язково проводьте з кваліфікованим тренером. Це не для того, щоб він вам показав, як правильно виконувати техніку станової тяги та інших вправ, а для того, що він відстежував, як це будете робити, щоб не нашкодити власному здоров’ю.

5. Добре, що зараз з’являються знання про культуру харчування. Бо поки що наші традиції і звички робити застілля із м’ясом риби, сиром тощо і це все запивати алкоголем, періодично виходячи на перекур, нам скорочують життя.

6. Я не хочу нікого переконувати щодо користі занять спортом, але старайтеся, аби не бути тягарем для своїх дітей і оточення зі своїми ранніми болячками. І не звинувачуйте в усьому лікарів, що вони не знають, як вас лікувати. Пам’ятайте, зараз у багатьох людей важка економічна ситуація, але ранкові пробіжки потребують тільки вашого бажання.

Спілкувалася Ольга ШУПЕНЯ

   
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”