Буковинець Анатолій Дребіт: Доки буде війна, я служитиму у війську

A A A Шостий рік на сході України нахабного ворога стримують ті, хто вирішив до кінця боронити рідну українську землю 14 жовтня в Україні офіційно відзначають День українського козацтва та вшановують захисників держави.
14 жовтня в Україні офіційно відзначають День українського козацтва та вшановують захисників держави. Україна – багата країна, тому і героїв у нас чимало. В цьому переконуємося вже за часи незалежності. Згадаймо Помаранчеву революцію, Майдан, Революцію Гідності. Коли Крим захопили «зелені чоловічки», а на сході країни російські спецслужби спровокували заворушення, тисячі добровольців взяли до рук зброю, щоб відстояти незалежність України, не дати «русскому миру» просунутися вглибину держави. Погано озброєні, без засобів захисту, добровольці мужньо протистояли спецпризначенцям, які вели за собою одурманених донеччан і луганчан. Чимало з них склали голови у боях, були нагороджені державними відзнаками, стали Героями…
Та ще більше українців у важку для країни годину підписали зі збройними силами контракт, залишили дружин і дітей, взяли до рук зброю і поїхали на Схід стримувати окупантів, які намагаються розширити підконтрольну їм територію, захопити нові міста і села. Серед таких патріотів – мешканець села Вікно Заставнівського району 45-річний Анатолій Дребіт.
Старший сержант Анатолій Дребіт переконаний, що Збройні сили України зараз – серед найсильніших у світі й готові дати відсіч будь-якому ворогу
Думками залишився на передовій
Анатолій Дребіт з тривогою спостерігав за непростою ситуацією на Сході. Коли ж йому 2015 року прийшла повістка під час другої хвилі мобілізації – без вагань пішов у військкомат. Таких, як він, бійців доправили на один із львівських полігонів, де кадрові військові допомогли відновити призабуті бойові навички. А вже невдовзі мобілізованими поповнили 79-ту Миколаївську бригаду, яка героїчно проявила себе у боях на Донбасі.
– Демобілізували мене з військової служби 31 березня 2016-го, – пригадує старший сержант Дребіт. – Приїхав додому, а думками залишився на передовій. Пораю господарку, а сам думаю про побратимів, взводного, командира роти. А вночі снилося, що ми з бійцями облаштовуємо позиції, поглиблюємо окопи, зміцнюємо бліндажі… Ледь виберу вільну хвилину і вмикаю телевізор – прикипаю до екрана й ловлю кожну звістку з фронту. Найбільше переймався нашими кіборгами, котрі захищали Донецький аеропорт. Не втерпів – через два тижні після звільнення підписав контракт із 80-ю Окремою десантно-штурмовою бригадою.
– Анатолію, ви один з Вікна такий свідомий, чи були в селі ще однодумці?
– Тішуся, що не один. Протягом п’яти років війни на Сході участь у бойових діях брали семеро вікнянців. І це далеко не всі, котрі бажали захищати країну від російських окупантів. Проте когось не відпустили малі діти, комусь завадили поїхати хворі батьки. Та вони посильно долучалися до волонтерства.
Мені ж постійно телефонували побратими, з якими ділив тісний бліндаж, накривався від дощу одною палаткою, їли з одного казанка. Про свій намір повернутися у військо сказав увечері рідним. Вони не заперечували…
– Збройним силам потрібні досвідчені бійці, чи не так?
– Безумовно. Досвідчені чи новачки, але після підписання контракту знову відрядили мене у навчальний центр на Львівщині. В цей час особовий склад нашої третьої батальйонно-тактичної групи виконував завдання на передовій. Повернулися звідти, на щастя, без втрат, загартовані боями, багатьох нагороджено відзнаками. Невдовзі разом з ними я знову відбув на навчання вже на Житомирщину. Там були стрибки з парашутом. Перший стрибок зробив у 41 рік. Спочатку з гелікоптера десантувалися, вдруге – з літака. До речі, з нього не так страшно пірнати у безодню, як з гелікоптера. Там бійці йдуть один за одним і пірнають униз.
Обстріли починаються із сутінками
17 січня 2017 року старший сержант Анатолій Дребіт у складі батальйону прибув у зону АТО. Їм визначили місце під самим Донецьком.
– Від перших міських будинків до наших позицій було десь сто метрів, –продовжує розповідь військовий. – І зразу ж, як то кажуть, з корабля на бал. Як тільки-но на землю опустилися сутінки – почався обстріл наших позицій. До речі, ворог практично щодня відкривав вогонь темної пори дня із забороненого Мінськими домовленостями озброєння. А вдень не дозволяли розслабитися снайпери.
– Як же рятувалися від нападників?
– Після приїзду відразу ж взялися облаштовувати позиції. Ті, що застали, були дуже слабенькі. Привезли пісок, ліс… Оскільки позиції частково проходили дорогою, то влаштовували направлені вибухи, щоб розбити бетон, наповнювали мішки піском. Кожен із нас розумів, що життя залежить від нашої захищеності. Доводилося нести службу під Первомайськом, Пісками.
– А де саме відбулося справжнє бойове хрещення?
– Це сталося під Гвардійським. Ввечері позиції обстріляли «Гради», коли ми стояли в охороні. Насправді було дуже страшно. До слова, завжди страшно, коли тобі на голову сипляться снаряди і міни. Хоча згодом звикаєш до цього.
– Гадаю, у бік ворога надходила адекватна відповідь від вас…
– Паралельно з тим, що я заступник командира взводу, я ще й командир СПГ (станковий протитанковий гранатомет, – авт.), який здатний вражати цілі противника на відстані до 4,5 км. Але користуватися цією зброєю необхідно дуже обережно. Потрібно швидко маневрувати. Бо ворог теж навчився воювати. Після першого ж нашого пострілу протягом 10 хвилин до нас летіла відповідь. Отже, як мінімум, треба було готувати три позиції. Тому, зробивши два-три постріли, швидко переносили СПГ на запасну позицію.
– Як близько стояли ваші позиції від супротивника?
– Найближче від російських найманців ми стояли під Станицею Луганською. До них було не більш, ніж 300 метрів. Ми навіть їхні голоси розрізняли. Ось там дуже снайпери лютували. У них були набагато ліпші позиції, бо окопалися на підвищенні. Довелося ретельно маскуватися. Слава Богу, обходилося без жертв. Щоправда, запалювали димові шашки, щоб перейти з місця на місце.
Служать не за гроші, а за ідею
Анатолій Дребіт зізнається, що поряд з ним служать люди різні. Є такі ж за віком, як і він, а є 19–20-річні. Приходять служити за контрактам навіть без проходження строкової. Старші бійці з батьківською турботою ставляться до молоді. Про якусь там «дідівщину» і мови не може бути. Бо на передовій разом облаштовують захисні споруди, адже від цього залежить їхнє життя.
– Анатолію, в армію йдуть служити через високу зарплату?
– Висока зарплата не завжди є мотивацією. До війська приходять люди, котрі справді переймаються долею країни і хочуть її захищати. Якщо вже зайшла мова про платню, то я 2015-го одержував 2000 гривень на місяць, у зоні АТО – 2800. Потім оклад підвищили до семи тисяч, зараз він становить 14,5 тисячі гривень. А крім цього, є гарне матеріальне забезпечення. Не порівняти з тим, що було 2015-го, коли нас, здебільшого, одягали і взували волонтери.
– Ось ви згадали волонтерів, Анатолію. І те, що вони забезпечували вас на початках одностроями. А ось зараз їхня допомога не ослабла?
– Зараз уже немає гострої потреби. Хоча нам дзвонять, цікавляться справами. І коли, приміром, під Донецьком у нас вийшов з ладу генератор, нам його привезли волонтери. Приїздили неодноразово і буковинці. До прикладу, один волонтер із Заліщиків привозив нам передачу від Заставнівської сотні.
– Чи доводилося вам спілкуватися з місцевим населенням?
– Безумовно. Старше покоління донеччан стоять за… СРСР, а ДНР та Росія в їхньому розумінні й захищають «совкові» цінності. При цьому вимагають і одержують українську пенсію. Молоді ж чітко розуміють безперспективність фейкових республік.
– Як би ви охарактеризували боєздатність Збройних сил України?
– Скажу без перебільшення, зараз українське військо одне із найсильніших у світі. В цьому неодноразово переконувався на міждержавних військових навчаннях. Ми готові дати відсіч будь-якому ворогові. Для цього маємо і відповідну техніку, і озброєння, і підготовлених людей.
– Хотілося б дізнатися, хто переймається вами, коли виконуєте бойове завдання на Сході?
– Насамперед, дружина Тетяна та донька Вікторія. А син Микола за моїм прикладом пішов на строкову службу. Ось-ось має демобілізуватися.
Наша розмова ще довго тривала. Однак він глянув на годинник і попросив вибачення: «Мені пора. Служба». Швидко надів на голову маруновий берет, який прикрашала емблема десантників – парашут з крилами. Виглядав впевненим і сильним. Як і наші збройні сили.
Спілкувався Анатолій ІСАК
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”
Поділитися
Посилання скопійовано. Тепер можна вставити його в Instagram.
Читайте також
«Жоден випадок не залишиться без уваги» — новий комбриг 107-ї бригади на Буковині про хабарництво, невидиму війну ТРО і “Фаворит”
У Чернівцях проведуть громадські слухання щодо підтримки ветеранів та їхніх родин
У Чернівцях нагадали про літні умови проїзду для учнів і студентів у громадському транспорті
На Буковині ветерану війни з важкими пораненнями допомогли дістатися на лікування (відео)
Управління СБУ в Чернівецькій області нагадує про заборону фотофіксації засобів ППО
