М. Рибачук: «Художник нікому не потрібен за великим рахунком, це повністю вільний митець і часто – навіть від грошей»
Фото Ольги Шупені
A
A
A
Чернівецька художниця показала Чернівцям нову себе у живописі та «пригостила» власними мистецькими подорожами світом
На «Мистецькі подорожі Марини Рибачук» запрошували чернівчан та гостей міста до глядацької зали «Вернісажу» з початку вересня. І незважаючи на те, що вже давно вщухла гамірність відкриття живописної виставки, її авторка – талановита і дуже працьовита мисткиня – щодня навідувалася до культурного центру, аби на власні очі побачити шанувальників своєї творчості, обмінятися з ними думками та поспілкуватися наживо. Власне, у цей період пані Марина охоче поспілкувалася із «Поглядом» і розповіла про своє кохання, де є у світі місто на виїзд і чому чернівецькі художники направду вільні митці.
– Як виникла ідея влаштувати виставку «Мистецькі подорожі Марини Рибачук», з чого усе розпочалося?
– Цьогоріч у вересні мені виповнилося 55. І, звісно, я готувалася. Думаю, ну яким же чином подати свою творчість, бо здебільшого, люди мене знають за архітектурними пейзажами Чернівців. Звісно, що деякими новими роботами я підтримувала колективні виставки, але там тебе можуть і не помітити глядачі. Тож вирішила зібрати майже весь свій доробок (бо з якихось пленерів робіт мало залишилося, вони якось так швидко розходяться). І показала інший бік моєї творчості – пленерний живопис у процесі подорожей іншими країнами. Представила переважно закордонні пленери у Франції, Румунії, Словаччині, Чорногорії, Америці (Південна Кароліна).
– Маєте зо 30 років художнього стажу, пройшли шлях від новачка до серйозного митця. Які б з теперішнього досвіду дали поради собі колишній – тій юній дівчинці, яка лиш взяла пензля до рук і розпочала робити перші невпевнені мазки?
– Не втрачати час. Час – це те, що ми ніяк не можемо компенсувати. І, звісно, багато працювати. Тільки так. І не втрачати можливості, які відкриваються. Бо деколи думаєш – та, це ще буде і те ще буде… А можливості треба використовувати завжди і якнайбільше. Також необхідно вчитися, вчитися у найкращих вчителів. Варто багато подорожувати і багато споглядати у музеях оригінали творів. Це я досі роблю, звісно, і це треба накопичувати у процесі життя. Необхідно постійно розвиватися.
«…бачиш такі роботи, від яких просто загоряєшся писати…»
– Що реально мотивує до творчості?
– По-різному. Буває, на пленері зустрічаєшся з такими потужними людьми і бачиш такі роботи, від яких просто загоряєшся писати і якісь краплі падають і в твою творчість, і ти вже використовуєш щось таке дивне, що навіть сам не знав, що воно може прийти до тебе, а воно проходить через душу і лягає на полотно. Насправді бути художником – це постійна робота і мотивація з’являється у процесі праці. Поступово накопичуєш якісь враження і ууууух! – вони уже просяться на світ.
«Він навчив мене не боятися»
– У Вас – творчо-романтичний тандем з дуже потужним митцем Анатолієм Фурлетом, коли не лише разом у побуті, але й на пленерах, організовуєте спільні виставки… Чого він вас навчив?
– Так, Анатолій дуже потужний митець! Він навчив мене не боятися. Каже: «Не бійся, ти це зможеш!». Тут декілька робіт написано лише завдяки йому. Адже я рано вставати не можу, бо не звикла. А він на пленері мене піднімає о 5-тій ранку і каже, що вже знайшов сюжет і треба переступити через свої звички, вставати та йти. Він несе мій етюдник, ставить і каже: «Тут добре!». Я широко розплющую очі, дивлюся – ну добре, дуже добре! І таки декілька робіт є, які завдяки йому написані, у прямому сенсі. Тому що він висмикнув мене зі сну. Я взагалі сова за натурою, тож ранки багато років повз мене проходили. Також Анатолій дає влучні поради і завдяки йому я розпочала займатися офортом, бо офорт – це інші умови. Офортний станок має бути і там техніка зовсім інша… Насправді мені то дуже подобалося і раніше, але в мене не було можливості. А зараз – і в офорті себе спробувала.
«Я не знаю, що таке арт-терапія…»
– Пережили критичний період зі здоров’ям, який інакше, аніж катастрофа, не назвеш. Що Вам допомогло не падати духом і чи допомагає художнику арт-терапія?
– Я не знаю, що таке арт-терапія (усміхається, – авт.), бо для мене це – постійні заняття. Без живопису навіть не знаю, як би жила. Так, рік, що минув, був дуже складним. Коли тобі кажуть: «У тебе рак», то одразу виникають запитання: «Звідки? Як це може бути? Що далі?». Але коли ти в оточенні родини, то, звичайно, не так важко переноситься. Бо поруч люди, які завжди не просто біжать-спішать, а летять допомогти. Тож разом можна гори перевернути і будь-яку біду пережити. Проблеми зі здоров’ям були настільки несподіваними, що я навіть не встигла аж надто заглибитися в них. Думаю: «Ну, рак – так рак, вирізали щитовидну та й вирізали». Просто зараз треба перебудовуватися, уже інакше ти живеш, на гормонах і постійно під наглядом лікарів. Але прогнози поки що успішні.
– Що недуга привнесла у творчість, чи стали тонше відчувати, чи почали інакше працювати, більше цінувати кожну мить?..
– Ну так, треба цінувати кожну мить. Я так дивлюся, як раніше розфуцькувала (тринькала) ці дорогоцінні хвилини. Думаю, якби молодість знала, а старість могла… Є такий вислів і попередні покоління напрацювали цю мудрість. Але хто ж до тієї мудрості в молодості дослухається? Поки сам не переживеш це все, не набудеш власного досвіду, не наб’єш свої гулі…
«Буває, на пленері зустрічаєшся з такими потужними людьми і бачиш такі роботи, від яких просто загоряєшся писати і якісь краплі падають і в твою творчість…»
М. Рибачук
– Пані Марино, а що для Вас є відпочинком?
– Мій відпочинок – це зміна вражень.
– Які сьогодні є мрії у Марини Рибачук?
– Я би хотіла ще багато написати, тому що мені здається, що тільки розпочала це місто малювати. Хоч багато років малюю, але весь час щось знаходиш – о, я за це ще не бралася і за це, і це лише зараз помітила. Так що потроху назбирується матеріалу на нову виставку суто про Чернівці. Наше місто одне таке. Його не можна порівнювати ні зі Львовом, ні з яким іншим містом у світі. Такий архітектурний ансамбль унікальний, його ніде немає – що університет, що історичний центр міста. І маючи здібності до малювання, треба їх використовувати, бо саме цей архітектурний ансамбль надихає. Дивишся – а як гарно! І коли є захоплення, тоді хочеться малювати, якщо ж малювати без нього, то так і вийде, бо ти емоції передаєш на полотно. Місто таке, примхливе, я б сказала. Воно не таке просте. Воно навіть повертається то таким боком, то таким…
«…ми обласний центр, але ми дуже провінційні…»
– Ви родом з Донецької області, але працюєте і живете у Чернівцях з 1980 року. Підкажіть, митцю тут комфортно?
– Багато разів чула вислів, що Чернівці – це місто на виїзд. На жаль. Старт на виїзд… Люди потім тримають усе життя ці враження і спогади в душі, але їдуть. Щось у цьому місті треба робити так, щоб митцю хотілося тут залишатися, а не кудись мандрувати. Ну, ми обласний центр, але ми дуже провінційні. І що з цим робити – я не знаю.
– В якому сенсі провінційні? Що б хотілося змінити на державному рівні, якби була така можливість?
– Важко сказати. Це таке питання, багатошарове. Державної підтримки уже нема і не знаю чи буде. Митці уже повністю відпущені на вільні хліба. В акторів театру та артистів філармонії є якісь зарплати, вони працюють, а художник нікому не потрібен за великим рахунком. Працює людина і працює. Це повністю вільний художник і часто навіть від грошей.
– Можна сьогодні вижити художнику?
– Можна, звичайно, але це дуже складно. Треба уміло поєднувати творчість і комерційну складову. А як інакше?
– Легко розлучаєтеся зі своїми роботами?
– Ні, нелегко. На цій виставці багато робіт, що не знаю, якби знайшовся купець, чи продала б їх. Багато моїх робіт, які є у приватних колекціях по всьому світу, я оплакую. Але що вдієш?
– Зараз на шиї носите цікаве кольє із натурального каміння, чи знаєте, які характеристики у нього, що дає власнику?
– Постійно забуваю його назву. Суто образотворче обрала намисто, щоб кольорова гама подобалася і було приємне до тіла, комфортно.
Ольга ШУПЕНЯ
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”