Гість із Франції завітав на Сокирянщину
Фото Олександра Чорного
A
A
A
Слова «Козацькому роду нема переводу» – це насправді невмируща народна мудрість
Багато літ минуло від тієї історичної Запорізької Січі, що заявила про себе ще ХV сторіччя, а дух українського козацтва і понині живе у серцях людей. Він хвилює й наснажує не тільки сучасних нащадків тієї далекої доби, що живуть на теренах великої і славної української держави, а й радує душу багатьох, хто в лиху годину в пошуках кращої долі вимушений був покинути рідні місця й податися на чужину.
Знайомство на День Незалежності
Пишу про це, і перед очима – постать уже немолодої, але вольової і загартованої непростим життям людини, яка з першого погляду навіває образ українського козака Мамая чи, може, Байди і дуже схожа на відомого літературного персонажа Тараса Бульбу. Дивуюсь, звідки така подібність, але потім розумію, що це, мабуть, тому що за походженням він з України, хоча й народився в Австрії, живе у Франції і є її громадянином із самого дитинства. Це Георгій Лагойдюк, з яким познайомився під час святкування цьогоріч Дня Незалежності України в Сокирянах.
На площі, де було повно людей, що завітали на урочистість, якось відразу помітив дужого чоловіка, котрий, ледь спираючись на паличку, зацікавлено спостерігав за віртуозною грою сокирянських музикантів. Подумалось – це, мабуть, людина, яка любить мистецтво, або й сама причетна до цього дива. І не помилився, бо в нелегкому житті цього чоловіка музика і спів звершили велику справу. До того ж довідався, що в ці миті поважний гість був в особливо піднесеному настрої, адже в душі його нуртували відразу два свята – День Незалежності України і свій день народження, оскільки народився саме 24 серпня, але тільки 1946-го…
За мить уже вітались з ним. Щирий потиск рук, і наш гість на святі радісно каже, що за життя об’їздив чи не всю Європу, багато знаменитих артистів на сцені бачив, та як почує, що «грають на сопілці чи цимбалах українці, серце просто мліє, здається, в молоді літа повертаюся і ноги самі просяться до танцю».
Гість із Франції завітав на Сокирянщину
Дещо згодом, коли в невимушеній обстановці брав у нього інтерв’ю, дізнався, що із Франції він завітав до Сокирян лише кілька днів тому, а оскільки приїзд збігся у часі із нашим величним святом в Україні, вирішив подивитись, як це відбувається наяву в невеличкому українському містечку, котре чимось бодай трішки та схоже на його місто Шалетт-сюр-Луан, що не так далеко від Парижа. Туди вони приїхали з батьками із Австрії, коли йому було два роки. Там закінчив місцеву школу та ліцей, однак до танців прилучався ще з шести років у місцевому українському ансамблі. Багато літ провів на сцені, танцюючи та співаючи, і несподівано для себе просто закохався в українську музику і танці. Йому подобався той запал, що панував на сцені, вихор артистичних рухів, який дедалі більше брав у полон і підносив над спокоєм і буденністю. Отож вчився грати на мандоліні, інших музичних інструментах, записався в українську артистичну групу, яка згодом мала славнозвісну назву «Балет козаків-запорожців».
У цьому колективі він, син українських емігрантів, залишився на багато років, і той час не пропав даремно, а обернувся для нього славою, відзнаками і вдячністю багатьох, у тому числі й українських людей.
Багато чого спробував у житті
Пригадує, що спершу був музикантом, відтак танцюристом, співаком, режисером, секретарем і, нарешті, – керівником чи, по їхньому, президентом балету. Пройшов складний творчий шлях і, побачивши великі професійні українські національні групи, взявся за вдосконалення «Запорожців» через урізноманітнення танців, нову музику, костюми і навіть заміну артистів.
За власні кошти придбав приміщення для репетицій, яке місцева влада потім відібрала, створив власний музей. Щоб збагатитись досвідом, розширити пізнання українського мистецтва і познайомитись з його корифеями, побував на Україні. Прагнучи творчого зростання, уже відомий «запорожець» Георгій захоплювався українськими танцями під час гастролей Українського народного хору ім. Г. Верьовки у Франції, він супроводжував колектив у ході його виступів і навіть відвідував репетиції. Потім познайомився з українським хоровим диригентом і композитором А. Авдієвським (1969 р.) і, що майже неймовірно, цього ж року подорожує з артистами Ансамблю танцю України ім. П. Вірського в Іспанії, вивчаючи їхнє танцювальне мистецтво.
Наполеглива робота віддячила визнанням
Як мовиться, дорога на Олімп далека і непроста. Тому тріумф стався аж 1983 року, коли із новоствореною групою він вдруге після 1976 року вирушив у турне на батькову землю. Десь у ті часи одна з українських газет писала, що ансамбль «Запорожці» давно є «знаменитим чи не в усій Західній Європі», але тільки не в нас, бо про «Запорожців» з Франції розповідали досить скупо.
Потяг до свого українського коріння, до рідної землі предків робили його розкутим, щирим до людей. Після здобуття французького громадянства Георгій Лагойдюк чимало разів навідується на українську землю, відвідує місця родичів. Це коштувало йому чималих зусиль і значних труднощів.
Хвилювалися за нього і батьки, які переживали, щоб за їхнє минуле бодай не сталося чого поганого із сином. Та Грицько, як часто називали його друзі й рідні, мав характер і загартування батька, його ніщо не страшило. Пригадує, що одного разу побував у родичів по батьковій лінії. Вперше побачив невеличке і гарне рідне село на Прикарпатті – в затишку, в зелені, але діти не мали чим зайнятись, можна сказати, марнували свої молоді літа. Зайшов тоді до голови сільради та й каже: «Дай мені кілька дівчат і хлопців, я навчу їх танцювати». Той підібрав таку молодь і Георгій у хаті родичів давав дітям уроки, бачачи в їхніх рухах та емоціях і себе, колишнього хлопчака. За дуже короткий час вивчили шість народних танців, такі тямущі і гнучкі діти були. Батьки щиро дякували своєму земляку, розуміючи, що ті незабутні уроки, можливо, виведуть їх на широку життєву дорогу.
У біді був з Україною
Згодом було налагоджено зв’язки з товариством «Україна», проводять обміни делегаціями, до України приїздять французькі танцюристи, він зокрема приймає вчителів. У час лиха на Чорнобильській АЕС Г. Лагойдюк, активно долучається до роботи по допомозі українців Франції потерпілим від аварії, очолює операцію «Діти чорнобиля» та особисто доставляє тонни потрібних ліків і вантажів. Каже, що в скрутну хвилину він на гелікоптері двічі прилітав до місця вибуху атомного реактора.
Указом Президента Л. Кравчука «За визначний вклад у розвиток і поширення українського народного мистецтва у Західній Європі…» Георгія Лагойдюка удостоїли почесного звання Заслужений діяч мистецтв України
Як мовить сам Г. Лагойдюк, котрий, є ще й почесним генерал-отаманом козацтва Франції, всі, хто буває в нього вдома, переконуються, що оселя його уряджена в українському стилі. В ній він приймав багатьох відомих українських політичних, громадських і культурних діячів, артистів та ансамблі. Місцеві мешканці називають його «козаком», «українцем», «запорожцем», і він до цього уже звик. Думає, що десь так воно і є.
У цьому зв’язку, каже, що ніколи не забуде своє турне із ансамблем, в складі якого були французи, німці, іспанці та артисти інших національностей, на о. Хортиця, де відзначали свято «Хортицька весна 89», присвячене 500-річчю козацтва. То було неймовірне видовище, насичене цікавою програмою, іграми, екскурсіями, виступами театралізованих фольклорних колективів, де показали свою козацьку майстерність, свій талант і гості з Франції. А скільки оглянули виставок, експозицій, діорам у музеї історії Запоріжжя! Там всі переконались у козацькій дружбі, мужності і українській щирості! Цікаво, що на о. Хортиця Г. Лагойдюка обрали кошовим отаманом, а запорізький поет Петро Ребро і композитор С. Тихонов написали пісню про козака Лагойдюка.
Пам’ятник Шевченку є у французькому місті Шалетт
Перегортаючи на столі чималий стос документів, офіційних листів, газетних вирізок і фото, що як своєрідний архів мандрують з ним чи не в усіх закордонних поїздках, натрапляю на пожовклу від часу газетну публікацію з кольоровим фото. Пан Георгій відразу коментує: «Це дороге для мене і всіх українців у нашому місті фото – пам’ятник Т. Г. Шевченку. Його встановлено 1974 року з моєї ініціативи та за підтримки ЮНЕСКО і товариства «Україна». Буваючи на цьому святому місці у дні вшанування пам’яті генія людства, завжди кладу букетик квітів і думаю, яким мудрим філософом він був, як пророчо повчав берегти народні чесноти і надбання.
Перебуваючи в гостях на Буковині і довідавшись про талановитий народний аматорський хор «Любисток» з Коболчина, Г. Лагойдюк вирішив, що було б доброю справою, аби цей чудовий народний хор, про який знають не лише на Буковині і в Україні, а й в Європі, заспівав пісень біля пам’ятника Шевченку в Франції, нехай українці, що проживають у місті Шалетт, знають, які в Кобзаря сучасні нащадки, як шанують його і які проникливі і глибинні народні пісні бережуть. Отож гостинно запросив «Любисток» у гості.
Цією думкою хоровий колектив був особливо приємно вражений, очі артистів-аматорів просто горіли від радості, коли зустрічали французького гостя. В своєму селі, на подвір’ї перед музеєм, вони задушевно, від щирого серця співали українських пісень. У високість блакитного неба злітали слова народних творів «Зеленеє жито зелене», «Гей ви браття козаченьки», «На городі верба рясна», «Гей, сідлайте, хлопці, коней» та інші.
Гостя з Франції зустрічали щиро і гостинно
Теплі вітання на адресу поважного гостя та іменинника висловила сокирянська влада, керівник народного аматорського хору «Любисток», Заслужений працівник культури України Іван Гончар, громадський активіст Василь Чумак, хористи та інші учасники імпрези.
Під гучні оплески і дружні вигуки «Вітаємо!» хористи урочисто прийняли зарубіжного митця із українським козацьким серцем у почесні члени хорового колективу «Любисток», подарували йому на пам’ять вишивану українську сорочку, чоловічий пояс баюр, смушеву кучму, яку раніше носили чоловіки в нашому Бессарабсько-Буковинському краї.
Піснями, щирими потисками рук, радісними обіймами і подарунками гостю від учасників імпрези святкування в «Любистку» не закінчилось, воно продовжилось – артисти-аматори разом із поважним гостем відправились на автобусі на берег Дністра, щоб оглянути його мальовничі краєвиди та відвідати Галицький Свято-Миколаївський наскельний чоловічий монастир, історія якого бере початок з ХІ-ХІІ сторіччя.
Гість із Франції, який поділився з нами своєю життєвою історією і цікавими спогадами про українське козацтво, відбув до себе додому в доброму настрої і з сподіванням, що він ще зустрінеться з «Любистком» і почує його пісні біля пам’ятника нашому славному Кобзареві.
Мені ж хочеться додати ще один невеличкий, але досить вагомий штрих до біографії цієї людини, про який він через скромність промовчав, а я довідався про це з тієї самої папки-архіву гостя, яку він охоче демонстрував. Там містився документ, в якому значилось, що на початку здобуття Україною своєї Незалежності, 1992 року, Указом першого Президента нашої країни Л. Кравчука «За визначний вклад у розвиток і поширення українського народного мистецтва у Західній Європі, широку благодійницьку діяльність керівника самодіяльного ансамблю українського народного танцю громадянина Франції Георгія Лагойдюка удостоїли почесного звання Заслужений діяч мистецтв України.
Олександр ЧОРНИЙ
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”