1953 року ці мешканці с. Банилів пішли вперше до школи
Фото Олександра Пруднікова
A
A
A
Мешканці села Банилів, яким сьогодні за 70, особисто бачили, як змінювалось життя
Понад п’ять століть тому на березі стрімкої річки Черемош було закладено село Банилів (нині – Вижницького р-ну), яке вперше згадується в літописі 1433 року. Упродовж багатьох років ця територія перебувала під ярмом декількох держав, які насаджували свої порядки і пригнічували місцевих мешканців. Пережив Банилів і набіги монголо-татарських ординців, і панування Австро-Угорської імперії. Жилось людям у ті роки дуже непросто: чужа культура, звичаї, та, найголовніше – безправ’я.
1499 року землі над Черемошем перейшли до Молдавського князівства. Порядки, встановлені боярами, були такі нетерпимі, що люди підняли бунт. Від 1514 року довелося відчути селянам і турецьке панування. Село дарували, передавали у спадок, продавали… Люди терпіли знущання, другого виходу у них не було.
Від 1776 року Банилів переживає панування австрійської влади. Саме в цей час, завдяки цісарю Йосифу II, скасували кріпацтво і селяни частково відчули свободу. У Банилові відкрили поштове відділення, розпочалося будівництво залізниці Чернівці – Вижниця, кам’яної школи (це дало поштовх розвитку освіти), започаткувало роботу сільське торговище. Та все-таки життя було дуже тяжким. Уже того часу відчайдухи почали виїжджати за кордон у пошуках роботи та кращої долі.
1944 року Банилів звільнили від фашистської окупації. Розпочалася нова сторінка історії села. Докладніше історію села Банилова описав його мешканець Микола Андрюк у книзі «Банилову 585 років».
Про період історії села, який разом пережили
Чимало мешканців Банилова, які народилися 1947 року, дотепер підтримують зв’язок з рідним селом. Ми – діти перших післявоєнних років, 1953 року пішли до школи. Навчалися тоді у дві зміни, тому що школа була мала, а дітей у селі – багато. Сиділи за старими дерев’яними партами, писали чорнильними ручками, та підручники були в усіх.
У селі не було жодних гуртків, тому тішила одна розвага – гра в баскетбол і волейбол на шкільному подвір’ї. Футбол того часу ще не був популярним. Бігали в луг, що понад Черемошем, пасли там худобу і ловили рибу руками. Так-так – руками, адже вудок у селі не мали. Багато читали книжок, які брали в сільській бібліотеці. Та найулюбленішою розвагою були походи в кіно. Квитки коштували 5 копійок, тому дивилися все, що привозив кіномеханік до села. Взимку каталися на санях і ковзанах, які самі й майстрували. Брали дерево, ножем вирізали форму, цвяхом пропалювали дірки для мотузки, протягували грубий дріт, який кріпили до дерев’яного ковзана, і кріпили до чобіт.
На Різдво ходили селом колядувати. Хоча в ті часи комуністи збороняли ходити до церкви, але люди все одно ходили і дотримувались православних традицій. Щороку восени учнів старших класів залучали допомагати колгоспникам. Збирали картоплю, кукурудзу тощо. Крім того, у школах організовували збір брухту, макулатури і таким чином привчали дітей працювати. Адже батьки тоді тяжко працювали, переважно в колгоспі, а праця була лише ручною. Оплату нараховували трудоднями (давали зерно і цукор) і невеличку зарплату карбованцями.
Грошей завжди не вистачало. У магазинах майже нічого не було. Навіть хліба привозили мало, всім не вистачало. Отож і бігали на вокзал, зустрічали поїзд Чернівці – Вижниця, який привозив хліб для працівників залізниці. Якщо щастило, то купували буханку.
Старші мешканці Банилова пам’ятають, як молодята одягали національні костюми, їхали селом на бричці, прикрашеній молодими смереками та кольоровими стрічками
Колгоспники не мали права просто звільнитися, щоб поїхати працювати на завод чи фабрику, така була політика партії. Якщо люди обурювалися, то їх могли оголосити ворогами народу, засудити на 10-15 років і відіслати в Сибір.
Ми були ще малими і не розуміли всієї ситуації, а батьки дуже страждали. Часто єдиним, що зігрівало душу людини – була віра в Бога, народні звичаї і традиції, які зберігалися віками.
Яскравим прикладом може бути банилівський весільний обряд. Молодята одягали національні костюми, їхали селом на бричці, запряженій гарними кіньми, прикрашеній молодими смереками та кольоровими стрічками. За ними їхали дружби. Люди вздовж дороги бажали молодятам здоров’я, щастя, добробуту і всім ставало радісно на серці. Було це щось неймовірне! Зараз традиції у селах кардинально змінюються. На перший план вийшли дорогі машини, які сигналить, ніби на пожежу і це вважається великим гонором.
Після восьми класів частина учнів поїхала навчитися в профтехучилища, інша – залишилася закінчувати десятирічку. Потім хтось здобув вищу освіту, хтось працював у колгоспі, декого навіть відзначили високими нагородами за сумлінну працю.
Та все життя ми не забували про рідне село, завжди підтримували зв’язок, щороку зустрічалися. З нами завжди перша вчителька Кушнір Галина Максимівна, яка дала нам старт у майбутнє життя, за це ми їй дуже вдячні від щирого серця.
1991 році настав довгоочікуваний час, проголошено Акт незалежності. Такого піднесення серед людей не було ніколи. Нарешті, мрія українців здійснилась. Почалося нове життя у власній країні. Люди створювали фермерські господарства, в селі їх зараз близько 80-ти. З’явилися робочі місця, селяни працюють, отримують зарплату. У Банилові збудували нову школу, де навчаються понад 550 дітей, дитячий садочок. Є спортивний зал, де діють різні секції, стадіон з біговими доріжками, волейбольні та баскетбольні майданчики. Футбольні команди села виборювали першість у чемпіонатах області й району. При сільському Будинку культури працюють хорові й танцювальні колективи. Діти мають можливість відвідувати музичну та художню школу. Фольклорний колектив «Банилівська толока» виборов звання народного.
Сьогодні у Банилові є всі умови для праці та відпочинку. Під час розмови з сільським головою Василем Сомком дізнаємося, що сільська рада постійно працює для розвитку села та підтримує всі пропозиції від мешканців, для поліпшення їхнього добробуту.
Погляд через десятиліття
Нам вже виповнилося по 72. Різне було: і радість, і втрати, і «світле майбутнє» будували, але не склалося, бо він, як горизонт, ми до нього, а він – від нас. А далі було розчарування. Перший президент позбувся ядерної зброї. Другий – породив олігархів. Третій – розводив бджіл. Четвертий – грабував власний народ, що привело до Майдану. П’ятий – не зупинив корупцію, яка проявлялася у багатьох сферах.
А що діялось під час виборів до Верховної Ради: балотуються безліч партій та мажоритарників, рвуться до влади за будь-яку ціну. Постає запитання – навіщо? Відповідь очевидна і проста: можна легко заробити і нічого не робити. Маємо 450 депутатів, не рахуючи, що у кожного ще кілька помічників. Сидять на шиї у людей, витрачаємо мільйони, а натомість нічого доброго не маємо.
Дещо інша ситуація на місцях. У Банилові, наприклад, люди разом з депутатами створюють робочі місця, дбають про розвиток села. Згадують добрим словом і відомих людей-вихідців із Банилова: митрополит Буковини і Далмації Володимир (Василь Репта ), єпископ Мефодій (М. М. Мензак), фермер із Західної Канади Вільям Гаврилюк – мер міста Едмонтон, Тарас Денисович Нікула – академік АН України, професор, Марія Василівна Скаб – професорка, докторка філологічних наук, Дмитро Дмитрович Луспеник – суддя Верховного суду України, Василь Миколайович Кобилюк – генерал-майор, Іван Васильович Діяконюк, Олександр Ілліч Колотило – учасники бойових дій на Сході України, які загинули захищаючи рідну країну. Цей список можна ще продовжувати. З таких людей треба брати приклад наступним поколінням! Ми вже майже прожили своє життя, але маємо надію, що наші онуки, правнуки будуть жити в доброті, мирі і в процвітаючій Україні.
Олександр ПРУДНІКОВ
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Чернівецької області “Погляд”