Соціальний робітник – як член сім’ї підопічного

    У центрі селища при самій дорозі стоїть будинок, повз вікна якого щодня проходять сотні людей. Всі поспішають у власних справах, заклопотані, радісні і не дуже, багаті і бідні. За їхнім рухом іноді непомітно стежать очі молодої жінки. Але вона вже майже 19 років зі своїх 47-ми нікуди не поспішає. Бо не може. Її світ зосереджений у чотирьох стінах. Тільки подеколи за гарної погоди вона має змогу побувати надворі. Але змирилася і зовсім не нарікає на свою долю.

    Світлана Іванівна Торак страждає на тяжку недугу, яка чимраз прогресує. Без сторонньої допомоги жінка не може навіть поїсти. Зрозуміло, що і будь-які хатні справи їй не під силу.

Не знаю, як би я жила, якби не допомагали соціальні робітники, – каже Світлана Іванівна. І щиро дякує за добрі справи працівникам територіального центру соціального обслуговування населення Наталії Олексіївні Дроняк, Василю Семеновичу Томнюку, Івану Вадимовичу Бордіженку, Валентині Дмитрівні Логош. Кожен у міру своїх професійних обов’язків старається посприяти у вирішенні побутових проблем хворої людини.

    Але найбільше роботи припадає на руки соціального робітника. Валентина Дмитрівна Логош вже стала наче рідною для Світлани. Щодня з раннього ранку поспішає до підопічної. Розпалює в печі вогонь, робить гігієнічні процедури, варить їжу, прибирає. На домашніх справах її обов’язки не обмежуються. Соціальний робітник допомагає оформляти потрібні документи, виписує дрова, викликає за потреби сімейного лікаря, купує продукти і медзасоби.

   Про свою працю Валентина Дмитрівна розповідає скромно. Але якби довелося хоч день попрацювати замість неї, не кожен би впорався. Соціальний робітник вже знає всі нюанси догляду за хворою жінкою, коли і що їй потрібно, яка частина тіла найбільш вразлива до болю.

   Чотири години в день, які згідно з професійними обов’язками Валентина Логош присвячує Світлані Торак, – це лише частина робочого дня соцробітника. Двічі на тиждень працівниця добирається за 10 кілометрів від райцентру, де у віддаленому хуторі села Рижа її чекає інша немічна людина. А ще має стареньку підопічну в райцентрі. Тож усім соцробітник заміняє члена сім’ї, який міг би про них турбуватися, але, на жаль… Складно говорити про життєві обставини, які призводять до того, що на старість чи у хворобі людина залишається наодинці зі своїми проблемами. Та так розпоряджається доля. І якби не допомога держави, цим людям було б дуже скрутно. У неробочі, вихідні дні підопічні терцентру теж мають потребу в допомозі, надіються на милосердя ближніх. Дехто був би радий випадковим гостям, які подали б горня води…

   Звісно, якщо є гроші, сьогодні можна за все заплатити. Але де ж брати ті фінанси, коли пенсія обмежується щонайбільше двома тисячами гривень. А родичі, далекі чи близькі, ледве самі зводять кінці з кінцями. Це українські реалії. Коли чуємо, наприклад, що в опіці держави відмовляють людям, бо є діти за кордоном, одразу виникає думка: а чи від доброї долі вони там опинилися? Це роздуми.

   «А жити треба, якось треба жити»…, – згадую рядки Ліни Костенко і хочу звернутися до небайдужих читачів. Навколо нас є дуже великий простір для милосердя. Хоч і чуємо оптимістичні слова, що все добре, нічого не треба, повірте, це не так. Треба. Будьмо уважніші. Було б дуже добре, якби хтось колись постукав у двері будиночку, що при дорозі, і приніс потрібні засоби гігієни. Або зверніться, будь ласка, в редакцію, добрі люди. Ми маємо що підказати для дуже цінних вчинків.

 Любов МАРШАВКА.

   
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Путильщини