СУМНІВНА КАНОНІЧНІСТЬ АБО ЯК МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХ ПРИВЛАСНИВ УКРАЇНСЬКУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ
СУМНІВНА КАНОНІЧНІСТЬ АБО ЯК МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХ ПРИВЛАСНИВ УКРАЇНСЬКУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ

Навряд чи історія Світового Православ’я знає більш підлі та цинічні події, ніж захоплення московським патріархом Київської митрополії у 1685 році та всього того, що за цим настало. Ці брудні факти тепер старанно приховуються, а сама лише побіжна згадка про них викликає шалену агресію в очільників влади Російської Федерації, Російської православної Церкви та у простих вірян із “шовіністично-чорносотенських православних братств”, котрі, наче гриби після дощу, розплодилися в Росії та Україні. Однак, як сказано в Біблії, немає нічого таємного, що рано чи пізно не стало б явним.

Ретельно заховані в архівах протоколи Посольського Приказу були 1917 р. знайдені видатним українським ученим Іваном Огієнком та витягнуті на світ Божий в його працях з історії церкви.

Від самого свого початку Київська митрополія, а отже й руська (себто українська) православна церква була підпорядкована Вселенському патріархату в Константинополі.

По темі: На Буковині щодо поліцейських, які охороняли збори щодо переходу парафії з РПЦ до УПЦ, ініціювали службове розслідування

Патріарх благословляв митрополита на кафедру, міг змістити його в судовому порядку або переглянути рішення митрополичого суду як апеляції до вищої інстанції, міг надавати право ставропігії (право самоврядування) монастирям і братствам.

У свою чергу Київська митрополія могла самостійно утворювати єпископські кафедри, обирати єпископів (наряду з єпископським собором ), оподатковувати всі свої єпархії. Формально підпорядковуючись Вселенському патріархові, митрополія була наділена фактичними правами автокефальної церкви.

Її високий статус підкреслювали олов’яні печатки на грамотах патріархів до Київських митрополитів (подібно до грамот, що надсилав автокефальний єпископ на Сході), тоді як інші метрополії Константинопольського патріархату отримували грамоти з восковими печатками.

1654 р., коли Українська держава Богдана Хмельницького укладала федеративний союз із Московським царством, цар Олексій Михайлович вперше поставив питання про переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви. Але митрополит Сільвестр Косів і українське духовенство виступили проти цього, бойкотували Переяславську раду. Втім уже тоді не канонічно від Київської митрополії були відлучені й приєднані до Московського патріархату єпархії окупованої москвинами Білорусі (Могилівська, Полоцька й Смоленська).

В тему: Відео – Громада с. Боянчук вказала на двері керуючому справами Чернівецької єпархії УПЦ МП отцю Мелетію

Користуючись безладдям і хаосом громадянської війни, що почалась в Україні після смерті Хмельницького, цар за кожної нагоди порушував умови Переяславської угоди, обмежуючи автономію української козацької державності. Але зробити так само з українською церквою не міг.

Першу спробу захоплення Київської митрополії було здійснено навесні 1661 р., коли, всупереч канонам, але з відома Олексія Михайловича, заступник патріаршого престолу Пітірім висвятив на єпископа Максима Филимоновича (Мефодія), відомого своїми промосковськими поглядами, одночасно призначивши його наглядачем над Київською митрополією . Однак тоді новоявлений єпископ Мефодій зустрів запеклий опір з боку третьої козацької старшини та наказного гетьмана Сомка, а справжній митрополит Діонісій Балабан одразу ж усунув ставленика чужої єпархії, призначивши єпископом Мстиславським Йосипа Тукальського. Московський патріарх Никон 16 лютого 1662 р. виголосив анафему на свого заступника Пітіріма за порушення канонів.

Та попри невдалий фінал московський уряд не відмовився від задуму прибрати до рук українську православну церкву.

І вже через чотири роки, 11 жовтня 1665 р. гетьман Іван Брюховецький підписує так звані Московські статті, що значно обмежували автономію України.

Серед положень цього договору було переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату.

Слід зазначити, що цар мав далекосяжні плани щодо цього. Одразу ж після анексії всі українські книжки мали бути зібрані й спалені, друкарі та автори страчені, а подальше друкування книжок заборонене під страхом кари смерті.

Таку ж вимогу висунув Олексій Михайлович під час переговорів у Андрусові (1667 р.) польській стороні, якій мала відійти правобережна Україна.

Але цим варварським планам не дано було здійснитися. Повернувшись в Україну, Брюховецький невдовзі побачив, яке, за висловом М. Грушевського, “угліє вогняне” зібрав на свою голову. Проти гетьмана піднялися усі: Запоріжжя, яке привело його до влади, старшина, простий люд і духовенство.

Останнє взагалі категорично відмовилось приймати митрополита з Москви, заявивши, що зачиниться в монастирях і хіба їх звідти за шию й за ноги витягнуть, тільки тоді московський митрополит у Києві буде. “Нам лучче смерть прийняти ніж митрополита з Москви” – говорили церковники.

В Україні піднялось повстання, під час якого Брюховецького було вбито. На десять років Москві знов довелося забути про Київську митрополію.

1684 р. помер давній спільник Петра Дорошенка митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський.

Царський уряд вирішив скористатись цим і домогтись приведення на Київську кафедру такого лояльного митрополита, який би прийняв благословення від московського патріарха і визнав його владу.

Незабаром було віднайдено потрібну кандидатуру – єпископ Гедеон (князь Святополк Четвертинський), сват гетьмана Івана Самойловича, який ставився прихильно до будь-яких учинків московських урядовців, бо це надавало змогу йому та його родичам казково збагачуватись. Московський патріарх Йоахим доручив гетьману Самойловичу влаштувати вибори митрополита і наказав, щоб той у всьому слухався Москви, а з Константинопольським патріархом ніяких відносин не мав. Таким чином розпочалось порушення церковних канонів, оскільки без згоди Вселенського патріарха Київський митрополит не міг перейти під юрисдикцію іншого патріархату.

Ким був московський патріарх Йоахим? Іван Огієнко на основі архівних матеріалів та свідчень сучасників дослідив кар’єрний шлях цього ієрарха. Військовик Яким Савелій постригся в ченці у Межигірському монастирі під Києвом, прийнявши ім’я Йоахим 6 травня 1665 р. Патріарх Никон 1667 р. забрав його у Московію до Іверського монастиря. Церковна кар’єра Йоахима складалася вдало, він хватко піднімався щаблями церковної влади й 1674 р. був обраний патріархом. Однак були в його біографії темні сторони. Перебуваючи настоятелем Новоспаського монастиря, Йоахим тримав братію в голоді, годував її гнилою рибою. У 1664 р. його перевели до Чудівського монастиря і там звинуватили у маловірстві. На допиті Йоахим зізнався, що не знає канонів ні старої (дониконовської), ні нової віри, але робить усе як скаже начальство. Сучасники також згадують Йоахима як людину малоосвічену, що у церкві мало який день бува, але начальникам у всьому послушний так, що “валялся под ногами их”. І для такого холуя, як Йоахим, порушення канонів, за умови царського наказу, було справою звичайною.

Українське духовенство рішуче виступило проти обрання Гедеона та підпорядкування Московському патріархату. Було направлено два протести Самойловичу. У першому говорилося, що перепідпорядкування митрополії – прерогатива лише Константинопольського патріарха.

В другому сповіщалось про нові порядки, заведені в нещодавно прилученій до Московської патріархії Білгородській єпархії (Слобідська Україна): з кожної парафії вимагали захмарні податки, за несплату яких священика били палицею, за будь-яку несподівану смерть миряни мали платити митрополиту гривню. Старий церковний спів скасовано і на московський лад поставлено, до чого прості віряни не могли звикнути.

Духовенство 6 липня (н.ст. 19липня) 1685 р. переважною більшістю бойкотувало церковний собор, на якому був обраний митрополитом Гедеон. Тому в його обранні взяли участь москвофіли і дрібне духовенство. У жовтні того ж року Гедеон приїхав до Москви за благословенням. 8 листопада в присутності царів Івана й Петра, а також царівни Софії Гедеон присягнув на вірність Йоахиму. Так митрополит став клятвопорушником, оскільки на соборі присягав на вірність патріарху Вселенському.

Московія досягла своєї мети: контроль над українською православною церквою було здобуто. Залишилося лише домогтися від Константинопольського патріарха офіційної згоди на передання митрополії. Ще 11 грудня 1684 р. московські царі через грека Захара Софиру надіслали грамоту до Вселенського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію, бо цього нібито бажає й сам український народ. До грамоти було додано 40 соболиних шкурок та 200 рублів з обіцянкою надіслати стільки ж, одначе патріарх Яків передавати українську церкву відмовився. За три дні після повернення Гедеона до Москви патріарх Йоахим склав нову грамоту до Константинопольського патріарха з тим же проханням передати митрополію і дозволити висвятити Гедеона у Москві, щоб із ним бодай чого не сталося у дорозі до Туреччини. У цій же грамоті знов говорилось про “палке бажання малоросіян “прилучитись” до московської церкви”. Однак яким воно було насправді видно з реакції українського духовенства, на думку якого Московський патріархат був всього лише уламком Руської православної церкви*. До того ж культура московського православ’я перебувала на нижчому від київської рівні. Це розумів патріарх Никон, який запросив ченців з України для виправлення й уніфікації богослужебних книг. Та й через багато десятиліть потому найвидатнішими діячами церковного і державного життя були вихідці з України: Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та багато інших. Саме вони займалися піднесенням освіти і культури, перетворюючи культурно й економічно відсталу країну в одну з найпередовіших держав світу.

Одначе повернімося до подій 1685-1686 рр. Разом із грамотою Йоахима до Стамбула (Константинополя) було відправлено дяка Микиту Алексєєва (від Кремля) й старшину Івана Лисицю (від Самойловича). Метою цього посольства було умовити нового Константинопольського патріарха Діонісія згодитись на передання митрополії. Але так само, як і Яків, Діонісій категорично відмовився, мотивуючи тим, що не може вирішувати нічого без участі інших патріархів. Саме в цей час у сусідньому місті Едірне (Адріанополь) перебував патріарх Єрусалимський Досифей – у тогочасному православному світі дуже шанований церковний діяч. Посли прохали умовити Діонісія офіційно передати Київську митрополію. Але Досифей зустрів посланців непривітно й рішуче відмовився допомогти, пояснивши, що це заборонено правилами Святих Отців. Та й чого просять, коли вже фактично забрали церкву. “Мы, – казав Досифей, – не дадим своего благословения”. Відмовився він навіть тоді, коли Микита Алексєєв пообіцяв “государево жалование”, заявивши, що того “и за большую казну не сделал бы”. “И подобает ли, – вів далі Єрусалимський патріарх, – просить духовные дарования за деньги”.

Здавалося б, справу легітимізації переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату було зовсім провалено, але спритний Микита Алексєєв вирішив скористатись дипломатичним становищем Туреччини й звернувся до султанського візира із проханням вплинути на патріархів. У той час Османську імперію дуже непокоїла ймовірність приєднання Московії до антитурецької коаліції (Польща, Австрія та Венеція), котра почала війну проти Стамбула. Тому візир виконав прохання московського дяка, й під його тиском у травні 1686 р. Діонісій віддав патріарху Московському Українську Православну Церкву. До наших днів збереглась коротенька розписка Константинопольського патріарха Діонісія про те, що в обмін на грамоти на Київську митрополію він отримав від царського посланця Микити Алексєєва “три сорока соболей и 200 червонных”. Саме за такою ціною було продано Московському патріарху Українську Православну Церкву. Того ж року спеціально скликаний собор позбавив Діонісія патріаршого сану за неканонічну передачу митрополії. А через 238 років, 13 листопада 1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VIII у Томосі зазначив, що “відізвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі та Литви, залежних від неї, і прилучення їх до Московської патріархії відбулося не за канонічних правил” (підкреслення автора).

І хоча деякі українські історики (як, наприклад, Іван Власовський) наголошують, що доцільно звертати увагу не на антиканонічність переведення УПЦ під владу Російської Православної Церкви, а на ті трагічні наслідки, яке воно мало для України, маємо все ж підкреслити, що вся вражаюча за своїм цинізмом і підлістю історія з прилученням не може лишатися поза нашою

увагою. А надто тоді, коли українофоби вигадують всілякі “русские миры” задля розчленування істинної Руси-України та приєднання її більшої частини до відродженої імперії (чого варта лише неогітлерівська доктрина О. Дугіна).

Слід нагадати, що ніякої користі від прилучення Української Церкви до Московського патріархату не отримали ані турецька влада, ані Самойлович із Гедеоном. Не встиг Микита Алексєєв виїхати зі Стамбула, як Москва оголосила Туреччині війну, бо зажадалося військової слави коханцеві царівни Софії князю Василю Голіцину. Та натомість він зазнав ганьби: московсько-українське військо опинилось серед підпаленого татарами степу й було змушене повертати назад. У невдачі звинуватили Самойловича і разом із сином гетьмана заслали у Сибір, де він через три роки і помер. Постраждав і його родич Гедеон, в якого конфіскували всі маєтки. Так і помер (6квітня 1690 р.) митрополит, ніким не шанований, із тавром ренегата. Воістину, за що боролись – на те і напоролись!

Незважаючи на те, що царські грамоти, яких Гедеон отримав після посвячення в грудні 1686 р., запевняли у збереженні автономії української церкви, майже одразу після прилучення її до Московського патріархату самобутність Київської митрополії почали нищити:

– 1689 р. Києво-Печерській лаврі заборонено друкувати книжки без патріаршого дозволу: “к нам первее не преслав отнюдь бы вам не дерзати и таковых книг новослогаемых печатати”;

– 1690р. Собор Московської Православної церкви засудив “Кіевскія новыя книги С.Полоцкого, П.Могылы, К.Ставровецкого, И.Галятовского, Л.Барановича, А. Радзивиловского” та інших авторів, наклавши на них “проклятство-анафему не точію сугубо, трегубо, но і многогубо”;

– 1693 р. новий Московський патріарх Адріан заборонив привозити до Москви українські церковні книги, а невдовзі надіслав листа до Київської лаври про заборону видання будь-яких книжок українською мовою.

Та це був тільки початок. По-справжньому жахливі часи настали для Української Православної Церкви тоді, коли Петро І скасував патріархат і запровадив Синод, повністю підкоривши церкву державі. Відтоді Київська митрополія вже не могла проводити крайових соборів – їхню функцію привласнили уряд і Синод. Кожна православна церква має власні місяцеслови – календарі, що містять перелік святих старшої Візантійської церкви та своїх святих (а втім вшановування святих інших церков є необов’язковим) . Синод заборонив українські місяцеслови, нав’язавши російські, в тому числі з виголошенням анафеми Мазепі і проголошенням слави щодо перемоги в Полтавській битві государя Петра І. А через 10 літ після Полтавської битви за наказом того самого царя-антихриста, лаштувача “всешутейних і всепьянейших соборов” Петра І, було спалено бібліотеку Києво-Печерської лаври. Влаштували пожежу (у вогні якої згоріли літописи й документи ще княжої доби, можливо, й київські списки “Повісті минулих літ”) підіслані герострати в чернечому одязі. Вже і в ту епоху були свої погружальські**.

В церковному й освітньому житті України Синод продовжив русифікаційну політику, започатковану патріархами:

– 1769 р. заборонено друкувати й використовувати в навчанні український буквар;

– 1801 р. заборонено будувати храми без ознак візантійсько-російського архітектурного стилю;

– 1876 р. за наказом Київського митрополита С. Миславського в церквах заборонено проповідувати українською мовою та наказано, щоб у школах молитви читали “голосом свойственнымъ российскому наречию”.

Заборона українського букваря для дітей стала одним з тих факторів, що спричинили занепад освіти в Україні, перетворивши її з землі із майже стовідсотковою писемністю (як описував її у XVII ст.

Павло Алеппський) на країну із майже суцільною неграмотністю (XІXст.). Внаслідок насадження “уніфікованої церковної архітектури” загинув такий розповсюджений в Україні стиль як козацьке бароко, а його здобутки сатанинські знищені як “неканонічні”.

Цей “канонічно-православний” вандалізм триває й досі (тому яскравий приклад наведено в часописі “Український тиждень” 2010р. №31 (144)). Не меншої шкоди завдала й заборона проповідей українською мовою.

Як зазначив видатний історик Микола Костомаров в опублікованій у часописі “Вестник Европы” (перший номер 1881 р.) у статті “Малорусское слово”, через скасування українських богослужінь “скрізь між малоросами поширюється відчуженість до церкви… якесь вороже ставлення до духовенства”. І тут коментарі зайві. За 325 років владарювання московської церкви в Україні ця відчуженість досягла такого стану, що в тих областях, де вона домінує (а це майже вся країна без Галичини), можна сміливо говорити про духовну деградацію населення.

Не останню роль тут зіграло співробітництво РПЦ з радянським режимом, і КДБ зокрема, але про це іншого разу.

* 1448 р. Собор московських архієреїв без дозволу Константинополя обрав на кафедру митрополита Московського і всєя Русі Рязанського єпископа Йону. Внаслідок цього московська митрополія була відлучена від Світового Православ`я на 141 рік. І лише в 1590-1593 роках московській церкві вдалось домогтись від старших патріархатів визнання автокефалії та здобути статус патріархії через симонію, тобто купити його за золото та соболині шкурки.

** Віктор Погружальський – співробітник Академії Наук УРСР, у 1964р. (скоріш за все з наказу влади) підпалив бібліотеку українських стародруків і рукописів.

Список використаної літератури:

Адріан. Відповідь Митрополита Дніпропетровського і Криворізького (УПЦ КП) редакції газети “Популярная” на статтю “…И съехались “отверженные правители” на праздник типа 230-летия со дня основания Днепропетровска…” від 13 вересня 2006, №37.

І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви.- К: “Либідь”. 1998р.

М. Грушевський. Иллюстрированная история Украины. – К: “Левада” 1997р.

В. Іванишин, Я. Радевич-Виницький. Мова і Нація.- Др.: “Відродження” 1994р.

О. Нелуп. Палили навіть книги Божі. //За Українську Україну. К, 2007р., №24 (87), 25 червня- 1 липня.

І. Огієнко. Українська церква: нариси з історії української православної церкви. К: “Україна”. 1993р., Т.1-2.

О. Палій. Чим ближче до московських попів, тим далі від Бога // За вільну Україну, Львів, 2007р, №14, 12квітня.

Я. Фалько. Руїна. Гетьманщина. Т.: “Кіровець”. 1991р.

О. Чекан. Доба нової Руїни// Український тиждень, 2010р. № 31 (144), 30липня – 5 серпня.

Автор: Олекса Шевчук

Залишити відповідь