Іноді одна фраза, та що там фраза, одне слово здатне направити розмову в інше русло. Безповоротно. Йдучи на передсвяткову розмову з головною освітянкою району Аделіною РУСНАК, планувала поговорити про плюси і мінуси галузі, нову українську школу… Але два слова моєї співрозмовниці – «вчителі важливі», які стали хештегом цьогорічного святкування Дня вчителя, перевернули усе з ніг на голову. Вважайте, читачу, нашу з пані Руснак розмову своєрідним ліричним відступом. Про проблеми говорили раніше, поговоримо ще, а сьогодні – про вчителів, бо вони – важливі.– …В принципі те, що ми запланували для нової української школи, зробили, – каже Аделіна РУСНАК, – у нас залишилась тільки маленька частина, щоб постачальники дозавезли обладнання, а в більшості своєму освітній простір готовий. Втім, я вважаю, не від освітнього простору залежить навчання. Яким би не був суперсучасним кабінет, яким би не був суперсучасним комп’ютер, якою б не була цікавою книжка, без вчителя ми ніколи не зробимо душу добрішою, серце більшим, любов теплішою. Тому для мене найголовніше – при будь-якому стані освіти, реформі – його Величність Вчитель, а він у нас щороку новий. Нині ми приймаємо дев’ятнадцятьох молодих педагогів, які в цьому році отримали дипломи бакалаврів або магістрів. – Галузь потребує молодих фахівців?– Аякже. Молодих ініціативних, творчих вчителів. У нас є вакансії по закладах освіти, ми запрошуємо до себе молодь, нова українська школа потребує нового мислення, нового бачення. Діти сучасні потребують нових підходів і тому потрібні молоді спеціалісти. Вони вчора сиділи за партами, а сьогодні приходять вчити. І це чудово.– Раз уже наша розмова зайшла в таке русло, поговоримо справді про його Величність Вчителя. Яким має бути ідеальний вчитель, на вашу думку?– Людяним. Ідеальний вчитель має бути людяним. Ідеальний вчитель має бачити дитину як творіння Боже. Як людину, таку маленьку, але людину. Має рахуватися з її почуттями, болями, бачити її проблеми, вміти відчути те, що відчуває дитина, і завжди вміти допомогти їй. Як дорослі люди різні, так і маленькі діти, вони всі різні. До кожної дитини треба знайти свій підхід і вміння зрозуміти, допомогти. І тому для мене слово людяність включає все, і тому воно найважливіше…– У вашому шкільному житті був людяний вчитель?– Так, мені щастило на людяних вчителів. Ви знаєте, я вчора давала інтерв’ю своїй улюбленій школі, і сказала таку фразу: «Все в житті починається з вчителя і все в житті закінчується вчителем», тому що ми все життя мусимо вчитися, інакше деградуємо, ми вчимося кожен день і кожен день в нашому житті з’являються вчителі. Я прийшла в перший клас і в мене була найулюбленіша вчителька, я перейшла в середню ланку і у мене була найулюбленіша класний керівник, Тамара Іванівна Хубанова. Я прийшла працювати в школу завдяки Євгенії Олексіївні Сакрієр, якби не вона, я б ніколи не була ні вчителем, ні інспектором відділу освіти, ні начальником цього відділу. Вона мене привела у школу і сказала: «тут твоє місце, ти тут маєш працювати». Вже, коли працювала у відділі освіти, з’явився новий вчитель – Валентина Михайлівна Балан. І так усе життя. І я дуже сподіваюсь, що я залишусь тією людиною, яка буде вчитися, і у мене будуть ще вчителі.– Якби Аделіна Руснак не стала вчителем, ким би вона стала у цьому житті?– Вона б постаралась стати вчителем. Я себе не уявляю окремо від освіти, я обожнюю дітей. Усіх, але все ж більше люблю хуліганів…– Несподіваний поворот як для вчителя.– Ну, я довгий час працювала заступником з виховної роботи, педагогом-організатором, головним спеціалістом з виховної роботи і завжди мала справу з хуліганами. З ними цікаво, у них дуже креативні ідеї, хоча, зрозуміло, що я люблю і чемних, вихованих дітей, але ніколи не сторонилась і тих, що мають свій характер, своє, інше, бачення життя.Я обожнюю вчителів, мені здається, коли йде вчитель по вулиці, це одразу видно. От по людині видно: йде вчитель. Я дуже поважаю своїх колег, їх праця дуже часто не оцінена, не помічена і тільки, коли ми стаємо дорослими, починаємо розуміти, ким для нас був учитель. Це люди, котрі, якщо треба, будуть працювати вночі, якщо треба, вийдуть у суботу і неділю, і жодного разу не скажуть: «я не можу» або «немає часу», вони виходять з своїх відпусток і готують класи, щоб прийняти дітей, в канікули їздять з дітьми на екскурсії, проводять різні заходи, інколи залишаючи поза увагою своїх рідних дітей, свої родини.– Ваша родина почувається обділеною через те, що всю свою увагу ви приділяєте іншим дітям, освіті?– Ну, як і будь-яка родина вчителя. Я працювала в школі все життя і, як всі вчителі, виходила і у вихідні. А вечорами, забуваючи про своїх дітей, писала сценарії, готувала віршики, у себе дома проводила репетиції з дітьми, тому що в школі не було можливості, або апаратури, або ще чогось. Але, судячи з того, що обидві мої доньки стали вчителями, моя родина не страждає.– Коли ваші доні вирішили стати вчителями, ви, знаючи, який це важкий труд, не відмовляли, їх?– Я ніколи своїх дітей не відмовляла, вони мають право зробити свій вибір. А, якщо вони його зробили, то було свідомо, тому що мали маму освітянку, і у них бабуся всю себе віддала школі, чоловікова мама все життя пропрацювала вчителем у Зеленогайській школі, тобто вони знайомі з цією професією, знали, куди йдуть, знали яку професію обирають. І я думаю, що мої діти зараз про це не шкодують, я бачу що у них світяться очі, і це мене радує.– Школа – головна тема розмови за сімейними обідами?– Ні, у нас ще є тато, у нього є свої інтереси, але, коли тато відсутній, ми переходимо на нашу улюблену тему.– Ну, тато, напевне, теж підлаштовується під вас…– Три освітянки в хаті, він просто мусить.– Йому треба поспівчувати трохи, напевно.– Ні. Йому не треба співчувати, якби не наш тато, я б не була там, де я є. Він завжди нас підтримує. Навіть, коли донька готує якісь заходи, треба поїхати туди чи сюди, чи мені треба затриматись на роботі, наш тато ніколи не ремствує: «ось треба тебе чекати, знов свої папери розклали або свої сценарії пишете». Він завжди казав: «ти маєш бути в освіті».– Аделіно Іванівно, ви однозначно увійдете в історію як найбільш креативний начальник відділу освіти. У вас що не захід, то має якусь «родзинку», ви будь-що можете перетворити на феєричне, грандіозне. Що надихає вас? Звідки ви черпаєте ідеї?– Що мене надихає? Вчителі. Вчителі, які заслуговують на те, щоб кожен наш захід був таким собі поклонінням, пошаною до вчителя. Ну і мій улюблений колектив, в якому я працюю. Мені здається, що найкращий колектив – це колектив відділу освіти. Якщо треба працювати, жоден з тих, хто поряд зі мною, не залишив мене наодинці з проблемами. Ми працюємо однією командою, що дає можливість креативити. Кожний з них креативний, у кожного є своє бачення, вони завжди видають ідеї. Поки все вдається. Я, коли закінчується кожен наш захід, дивлюсь на обличчя людей, чи вони посміхаються. Найстрашніше для мене, щоб люди вийшли з зали незадоволені.– Ви сказали про поклоніння вчителю. Як вважаєте, наше суспільство віддає все, що мало б віддати вчителю?– Ви знаєте, якось так відбувається, що професія вчителя втрачає свою престижність. Молодь обирає інші професії, де більше платять, де менше відповідальності, тому що освітянин приходить молодий, зарплата у нього невелика, а відповідальності багато. І вони відповідають не тільки за те, чому ти навчив дитину, а відповідають за життя дитини під час уроків, за безпеку, здоров’я дитини, психологічний стан.Повага до вчителя в суспільстві зменшилась. Я не говорю про те, що на наших вчителів треба молитись, просто кожен з нас має розуміти: коли ми приходимо в школу, залишаємо дітей, то в класі залишається не моя одна дитина, їх залишається 25. Кожному з них треба приділити увагу, кожного треба побачити, кожного треба почути, навчити. І, крім того, відчитавши сім-вісім уроків, ще треба прийти додому і перевірити зошити, написати календарний план, це може бути до дванадцятої, першої години ночі, у вихідні. А ще екскурсії, а ще, а ще… – Ви думаєте престиж можна було б повернути, піднявши до якихось висот заробітну плату, чи все таки має бути змінене у суспільстві ставлення до вчителя?– Навіть не заробітна плата, хоча вона теж важлива, тому що на будь-якій роботі, людина, якщо вона має стимул, працює краще. Але тут справа навіть не в грошах, а в тому, що суспільство має розуміти, яку роботу робить вчитель, для чого він потрібен.– В окремо взятому районі можна щось змінити в кращу сторону у ставленні до вчительської професії? Чи це все ж глобальна проблема країни?– В окремо взятому районі ми намагаємось робити все, щоб вчителі себе почували захищеними, відчували себе потрібними. Можливо інколи щось і не вдається, але ми стараємося робити так, щоб вчителю було комфортно і зручно працювати.– І наостанок. Напередодні свята ви маєте нагоду звернутись не в офіційному вітанні, а так чисто людськими словами до своїх підлеглих.– Шановні вчителі, я дуже люблю вас, поважаю. Ви є людьми з великої літери, ви є миротворцями. Немає більш миротворчої професії, ніж вчитель. Адже ми з вами ми виховуємо і навчаємо майбутнє нашої держави, і, як ми це зробимо, такою буде наша держава в майбутньому, такими будуть наші діти і внуки. Я вам бажаю, в першу чергу, здоров’я міцного, спокою у ваших родинах, душевного тепла, затишку, Божого благословення!Ганна ВАКАРЧУК, фото Алли МАЗУР
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Новоселецьчини
