У радянські часи хороший спеціаліст в сільському господарстві був на вагу золота і знав його, щонайменше, увесь Кельменецький район. Тепер хороший спеціаліст на вагу щедрості… орендатора. А вона буває різною!

Донедавна, агронома з колгоспу «Перемога», що був у Дністрівці, Рагульського Лева Івановича знали всі. Людина праці, зі щирим серцем, фахівець своєї справи. Сьогодні Лев Іванович пенсіонер і мова піде не про нього, а про його сина Віктора.

Після служби у армії Віктор здобув диплом юриста. Та якось батько його запитав: « Сину, мужчина має побудувати будинок, посадити сад, а що ти скажеш своїм дітям, коли вони запитають тебе, що ти посадив? Посадив… того та того?!..»  Цікаве питання!

Та і хочеться вигукнути: “Лев Іванович! Ви молодець!” Додалася іще одна підстава поважати цю людину. А сина  питання зачепило за живе! Бо після нього він здобув ще одну  освіту  архітектора.

Працював на посаді заступника головного архітектора Чернівців. Сьогодні Віктор  – підприємець. Цьогоріч завітав на свято Першого дзвоника у рідну Дністрівську школу. Прийшов з подарунками.  Це приємно сколихнуло дністрівчан. І на питання: «Що там було на Першому дзвонику?» Всі відповідали однотипно: «Та нічого! Але Вітя Рагульський м’ячі і багато чого іще подарував!»

  • І що в цьому дивного? Подарував то подарував…
  • Та раніше не дарував. Мабуть, Зоя Іванівна (директорка) попросила… І, знаєш, він виступав. У його голосі тремтіли сльози. Він ЩИРО подарував і ЩИРО говорив!
  • Та не просила його Зоя Іванівна. Це його власна воля. Все колись буває вперше!

Про це можна було б не писати. Наші вчинки – це наша справа. Та коли вони скеровані на суспільство, мимоволі стають надбанням всіх! І є в цьому всьому свята мораль: ми живемо, кудись летимо, щось здобуваємо… а потім враз зупиняємось і починаємо розуміти, що де б ми не були, щоб не робили, які б статки не склали для себе, найціннішим і найсвятішим є наша маленька батьківщина! Місце з якого ми почали ставати тими ким є сьогодні.

І дуже важливо, коли настає мить зрілості і розуміння – ми маємо хоч краплю вдячності принести своїй землі, своїй  першій школі. Когось підтримати! Можливо, це називається зрілість?

Ми всі вважаємо, що знаємо одне одного. Вішаємо одне на одного ярлики: «той скупий», «той зверхній», «той байдужий», « а отой розбагатів і бідний багатого не розуміє…». Не раз люди мають рацію.  Але…  за цим усім криється велике АЛЕ – ми не вміємо щиро і відверто спілкуватися. Ми дивимось на іншого і ПІДСВІДОМО переконані, що йому чи їй треба заздрити…

Життя каже інше – « у кожній хаті є шафа, а в ній у кожного свій скелет»! Отаке  воно життя!

На слова: «Вікторе, ти здивував Дністрівку!» – чоловік посміхнувся і мовив: «Мене ніхто ніколи не запрошував от я і вирішив прийти сам!» Прийшов! І стало видно як ми відвикли бачити щирість. У нас все як не «вижебрачене…», то хтось «малюється» перед виборами…

І, можливо, Віктор не приніс хтозна  яких подарунків. Суть навіть не в них, а в щирості. У сльозах, які постали у слові, можливо, спогад власних шкільних літ і зрілість – немає нічого святішого за рідну землю і рідних людей. Дай Боже розуміти це УСІМ!

Та тут хочеться сказати іще одне слово: Леве Івановичу, у вас гарний син!

 

Повідомляє: kelmenci.info Новини Кельменеччини

Залишити відповідь