Рівно 50 літ тому, 19 серпня, я став фотокором Путильської районки “Радянські Карпати”. Таким чином стартував у велику журналістику, в якій і до нинішньої днини. За це я щиро вдячний “Радянським Карпатам” і прихильним залишаюся до теперішніх “Карпат”.
Дивним чоловіком був тодішній редактор Михайло Крилатий. Коли керівники інших районок прагнули добирати кадри з навчених, досвідчених людей, він пригортав молодих. «Якщо Бог на душу поклав слово, іншому навчимо», – любив повторювати. Можливо мав й інший мотив такого підходу. У тодішній Путилі надовго ніхто не затримувався. Ну хто ще, крім 17-20-річних хлопців міг добиратися на полонину верхи на молоковозі? То ж в редакції найстаршим (крім редактора) був 23-річний заступник Андрій Буряк. Усім решта – 17-20 років.
Було ще одне правило у Крилатого – усіх (чи майже всіх) приймав на посаду фотокора. Ставка найменша, навантаження (в т. ч. і фізичне) найбільше – чим не випробування на відданість журналістиці?
Пройшов це випробування і я. Хоча чого гріха таїти – бажання тікати з Путили вже через півмісяця назріло велике. У редакції вперше взяв у руки фотоапарати «Зеніт», «Зорький», «Ленінград», почув про фотопапір різної контрастності, про ретуш, кліше… Як усьому цьому дати раду? А тут треба спішно робити фотознімок до 1 вересня – початку нового навчального року. Мабуть, разів 10 приходив до однієї і тієї ж учительки. Соромно було признатися, що не вмію фотографувати, все списував на апаратуру, мовляв, підводить. Я вдячний тій мудрій людині й понині. Бо все вона добре розуміла, але погоджувалась вкотре виконувати мої забаганки – то серед квітів фотографуватися, то біля вікна…
З допомогою Петра Глібчука, тодішнього відповідального секретаря, а колишнього фотокора, таки вдалося вимучити знімок. І тут же написав заяву на звільнення. Не звільнили. Що казали, чим переконували – не переповідатиму. Головне – мені повірили. Я залишився в «Радянських Карпатах» і вже перед новим роком отримав другу премію в творчому змаганні.
Вдячний усім, з ким доля звела в цій редакції (а ще ж який чудовий колектив був у друкарні), у селищі, в районі. Більше року прожив у карпатському краї, але на все життя залишився в душі трохи гуцулом. І коли сьогодні одягаю вишиванку, то наче в молодість свою вертаюся.
Не уявляв життя без журналістики
А далі по життю ішов як і багато хто з моїх ровесників. Армія (до старшинських погонів дослужився), літпрацівник Сокирянської районної газети «Дністрові зорі» (Боже ж ти мій – серце рвалося в Путилу, а розум і ціпкі руки вже іншого редактора Івана Чайки, його заступника Юхима Гусара тримали в Сокирянах). І знову в пам’яті прекрасний колектив як і редакційний, так і друкарні. Чи то молодість давалася взнаки, чи й справді все так сонячно було, чи оце з літами за тією молодістю сумую?
Втім усі ці роки не згасало бажання вчитися. Причому – тільки на факультеті журналістики і тільки на стаціонарі. Хто пригадує ті роки, знає якою престижною була журналістика, яким був конкурс на факультеті. І я вступив на факультет журналістики найпрестижнішого ВУЗу країни, який закінчив з червоним дипломом.
З благословення декана Д.М. Прилюка після закінчення навчання поїхав на роботу в його рідні краї – на Поділля. З 1977-го року й до 1982-го року в обласній газеті «Радянське Поділля» (тепер «Подільські вісті»), далі навчання у Вищій партійній школі. Знову журналістика, знову відомі викладачі – Г.І. Вартанов, В.А. Качкан, Л.П. Юзьков… Попри певну ідеологічну спрямованість навчання вже тоді у ВПШ дбали, аби слухачі мали всебічний гармонійний розвиток. Літературні вечори, походи в театри, на виставки, зустрічі зі знаними людьми України… Усе це збагачувало наш світогляд. І, як і університет, цей навчальний заклад закінчив з червоним дипломом.
Перелік червоних дипломів – це не похвальба. Це дяка Романківецькій школі за той фундамент, який вона заклала для нас, випускників 1968-го року (бо чимало моїх однокласників успішно закінчили університети, інститути, технікуми).
Дорога в газетярі
Після ВПШ сім років довелося працювати в Хмельницькому обкомі партії, бути куратором ЗМІ. Який слід залишив після себе, що з собою взяв за 7 років? Добрі відносини з журналістами краю. Їх повагу, приязнь і дружбу ціную найбільше. І те, що довіряли очолювати обласну журналістську організацію, що більше 25-ти років був незмінним членом її правління, що й нині очолюю обласний прес-клуб, мабуть, є підтвердженням того, що коли до людей з добром, тим вони й тобі віддячують.
Колись, пригадую, однокурсник Вітя Тимченко, який спеціалізувався на телевізійній журналістиці, запросив мене як гостя в навчальну студію. Відзняли нашу бесіду й хтось тоді прорік – тобі, Павле, в газетярі дорога, на теле- не підходиш. Хто міг знати, що через роки мені доведеться не те, що з мікрофоном і телекамерою працювати, але й долучитися до створення телебачення в області. Завідувач відділом, заступник генерального директора, перший заступник генерального директора Хмельницької обласної державної телерадіокомпанії «Поділля-Центр». Телебачення, радіо проводове, радіо FM – усе довелося не тільки освоїти, а й розвивати. Зазначу, згодом ХОДТРК «Поділля-Центр» стало серед кращих в Україні.
Роки взяли своє, але вийти на пенсію – це не значить сидіти склавши руки. Створював і розвивав прес-службу в ПАТ «Хмельницькобленерго», згодом започатковував прес-службу в Хмельницькому апеляційному суді. І тільки оце останні два роки не працюю, бо довелося перенести інфаркт, операцію на серці. Але … але ще не вечір. Є ж бо громадська робота – той же прес-клуб, член правління Хмельницької міської «Просвіти», член громадської ради про облдержадміністрації. Як жартують мої друзі «Тебе, Павле, скрізь вистачає».
Дякую Богу за те, що маю
Ці 50 літ позначені іще одним. До срібної шкільної медалі додалися й інші відзнаки. У 2007-му році присвоєно почесне звання «Заслужений журналіст України». У 2005-му році нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, а у 2010-му році – Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Від Національної спілки журналістів України маю Почесні грамоти та Золоту медаль української журналістики. А ще є дві відзнаки від Державного комітету телебачення та радіомовлення України – третього та другого ступенів, кілька Почесних грамот. З почуттям особливої гордості зберігаю Грамоту Верховного Архиєпископа Києво-Галицього Любомира та Диплом лауреата Всеукраїнського фестивалю телевізійних програм, підписаний головою журі Олесем Гончарем. І то – неповний перелік усіх відзнак.
Отак і живу. Повиростали діти – двоє їх у мене. Андрій – кандидат педагогічних наук, доцент Київського університету «КРОК», «Відмінник освіти України». Донька Богдана у банку працює. Четверо внуків маю. Антон – студент уже четвертого курсу Київського медичного університету імені Богомольця, Даринка – студентка другого курсу Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, Назар та Данилко – школярі. Статків особливих не нажив – того, що маємо, нам з дружиною Наталією вистачає. Аби здоров’я не підводило, за дітей-внуків не переживати. Та ще коли-не-коли у молодість свою вертатися, зрідка, бо частіше не виходить, навідуватися в Путилу. Таки тягне в Карпатський край…
З повагою Павло ХОРОШЕНЮК, колишній фотокор “Радянських Карпат”, Заслужений журналіст України.
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Путильщини