Коли я завітала на родинне обійстя Михайла Миколайовича РІЗУНА у Розтоках, то назустріч мені вийшов усміхнений життєрадісний чоловік. Він був зовсім не схожий на людину, яка цими днями відзначить 80-ий день народження. Швидкими кроками наближався до хвіртки, гостинно запрошуючи до будинку. «Ну, ось, почую ще одну цікаву життєву історію», – подумалось мені. Але чоловік… мовчав і тільки посміхався.
– Так само він дивився і посміхався, коли народився, – пояснює з сумом сестра Катерина, – а ми так і не діждалися почути від нього хоч якогось чіткого слова. Мама розповідала, що коли носила Михайла під серцем, то дуже злякалася великого собаки, який укусив її за ногу. В ту мить плід відчайдушно забився. Може, це й стало причиною того, що хлопчик народився німим.
У дружній багатодітній родині, де, окрім нього, було ще 12 дітей, Михайлик не відчував нестачі уваги. Мама знаходила час для кожного, бо ж якими ще гостинцями могла порадувати своїх кровинок у ті тяжкі часи, крім своїх обіймів. Проблеми почалися, коли його віддали до школи. Хлопець не міг ними спілкуватися з однолітками, а вчителі вирішили не брати на себе тягар виховання особливої дитини. Віддати сина до спеціалізованої школи батька не могли через фінансові труднощі. Так Михайлик і залишився поза освітою.
Змалку він привчився до різної роботи по господарству, тому ходив у найми до людей. Робив здебільшого за шматок хліба та обід, яким пригощали далеко не всі. Добрі господарі годували хлопця, а скупі давали калатанку, та й на тому все. Про іншу оплату праці не йшла мова. Хлопчик бачив, як тяжко доводиться батькам, щоб прогодувати дітей, тому намагався давати собі раду. Їх двічі виселяли з рідної хати, а після повернення люди заставали стоптані мадярськими конями городи та знищений будинок, який виглядав, як хлів. І знову доводилося приводити до ладу домівку, розкладати нові лавки попід стіни у кімнаті, щоб діти мали де спати.
У цей час, коли жорстокі окупанти знущалися над місцевим населенням, вони ще й змушували людей віддавати їм честь наступним чином. Кожну дитину, яка народилася у 1942 році, моша (місцева акушерка) називала на честь тодішнього цісаря – хлопчиків Антонами, а дівчаток – Антонінами. Люди звісно були незадоволені, тому мало хто саме так звертався до своїх дітей. Батьки Михайла і Катерини теж мали сина Антона, до якого все життя уперто зверталися «Іване».
Коли Михайло підріс, почав працювати у колгоспі імені Кірова – пас корови та вівці. Незважаючи на мовний бар’єр, знаходив спільну мову з людьми. А за людяність та щирість усі його любили. Бо кожну роботу виконував чесно і сумлінно. Навіть був відзначений у 1974 році разом з іншими зразковими колгоспниками путівкою на відпочинок. Фотографії з того санаторію зберігає й донині.
Кілька років Михайло працював на лісопосадці в Руській, де також добре себе зарекомендував. Взагалі, відмічає Катерина, не було такої роботи, яку б її брат не виконував. І стільчики витесував, і граблі робив, і віники в’язав…
Не вийшло лише створити сім’ю. Не зустрів Михайло жінку, яка могла б стати підтримкою та доповнювати його у цьому світі. Але чоловік ніколи не жалівся, що його життя склалося саме так. У нього була і є велика любляча родина, а дітей та внуків своєї сестри вважає рідними. І зараз – у передчутті святкування свого поважного ювілею, на який обов’язково приїдуть усі рідні. І нехай він не зможе сказати, як радіє приїзду кожного, та посмішка замінить тисячі непотрібних слів.
Людмила ФЕДЮК.
Повідомляє: Rayon.cv.ua Новини Путильщини